НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ
КОМЕНТАР
ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ
“ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ”

КИЇВ 1997

ббк 65.9 (4Укр)248

  Н-34

Науково-практичний коментар до Закону України “Про охорону праці” відображає сучасний стан нормативно-правового забезпечення охорони життя і здоровя громадян в процесі їх трудової діяльності, управління, нагляду та контролю за охороною праці. Коментар ґрунтується на рішеннях Уряду, міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, пленумів Верховного Суду, на нормах трудового, адміністративного, цивільного, кримінального права, положеннях та інструкціях тощо, які є нормативною базою для забезпечення виконання вимог коментованого Закону.

Для фахівців з охорони праці, науковців, викладачів, а також для широкого загалу працюючих.

ЗМІСТ

[1] ВСТУП [2] Розділ І [3] ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ [4] Розділ II [5] ГАРАНТІЇ ПРАВ ГРОМАДЯН НА ОХОРОНУ ПРАЦІ [6] Розділ III [7] ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ НА ВИРОБНИЦТВІ [8] Розділ IV [9] СТИМУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ [10] Розділ V [11] ДЕРЖАВНІ МІЖГАЛУЗЕВІ ТА ГАЛУЗЕВІ НОРМАТИВНІ АКТИ ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ [12] Розділ VI [13] ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ОХОРОНОЮ ПРАЦІ [14] Стаття 39. [15] Повноваження Державного комітету України по нагляду за охороною праці в галузі [16] створення безпечних і нешкідливих умов праці [17] Розділ VII [18] ДЕРЖАВНИЙ НАГЛЯД І ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ОХОРОНОЮ ПРАЦІ [19] Розділ VIII [20] ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ

ВСТУП

Закон України “Про охорону праці” прийнято Верховною Радою України 14 жовтня 1992 року і введено в дію з 24 жовтня 1992 року. Він визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоровя в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

В Законі враховано основні вимоги конвенцій і рекомендацій Міжнародної Організації Праці щодо безпеки і гігієни праці та виробничого середовища, регулювання відносин охорони праці в передових промислово розвинених країнах, досвід охорони праці в Україні в попередні роки.

За час, що минув з дня набрання чинності цим Законом, розроблено, затверджено і введено в дію більше тридцяти положень, інструкцій та інших підзаконних нормативних актів, прийнято ряд постанов Уряду, рішень міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, спрямованих на забезпечення виконання вимог Закону України “Про охорону праці”.

Таким чином, кардинальні зміни в галузі охорони праці, які конче потрібні за умов впровадження ринкових відносин і перебудови всього нашого суспільства, одержали необхідну нормативну базу.

Закон характеризують численні нововведення, що відповідають вимогам сьогодення. Ним, зокрема, передбачено:

впровадження економічних методів управління охороною праці (на зміну адміністративно-командних), створення спеціальних фондів охорони праці на державному, галузевому, регіональному рівнях і на госпрозрахункових підприємствах, застосування ряду додаткових штрафних санкцій, а також пільг щодо оподаткування;

створення чіткої системи органів державного управління і нагляду за охороною праці та системи організації цієї роботи безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності;

суттєве розширення прав і соціальних гарантій працівників, насамперед осіб, які потерпіли від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, та сімей загиблих;

визначення місця і ролі колективного договору підприємства у вирішенні завдань щодо поліпшення умов і безпеки праці, забезпеченні встановлених законом прав і соціальних гарантій працівників, у тому числі на пільги й компенсації;

визначення правового статусу служб охорони праці на підприємствах і в органах державного управління всіх рівнів;

забезпечення навчання населення з питань охорони праці, введення цього спеціального предмета в усіх навчальних закладах системи освіти України, започаткування підготовки фахівців з охорони праці у вищих технічних учбових закладах;

забезпечення активної участі профспілок та інших громадських формувань, широких кіл трудящих у вирішенні проблем охорони праці, створення необхідних передумов для започаткування нових громадських інститутів і можливості обрання комісій охорони праці підприємства та уповноважених трудового колективу з цих питань тощо.

На виконання вимог Закону і з метою забезпечення комплексного управління охороною праці на державному рівні утворено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення при Кабінеті Міністрів України та Державний комітет України по нагляду за охороною праці. Почали діяти Національний науково-дослідний інститут охорони праці та Науково-інформаційний і навчальний центр охорони праці цього Комітету. Вперше в Україні з липня 1994 р. видається науково-виробничий журнал “Охорона праці”.

Державний комітет України по нагляду за охороною праці має повноваження здійснювати на території України державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, координувати роботу міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, обєднань підприємств у галузі безпеки і гігієни праці та виробничого середовища. Рішення Державного комітету України по нагляду за охороною праці з питань охорони праці, що належать до його компетенції, є обовязковим для виконання всіма міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, місцевими Радами народних депутатів та підприємствами, установами, організаціями.

Закон “Про охорону праці” поширюється на всі підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності, в тому числі на кооперативні, акціонерні, орендні, фермерські господарства, на окремих наймачів. Закон “Про охорону праці” поширюється також на іноземних громадян і осіб без громадянства, якщо вони працюють на території України. Трудящі цих категорій мають такі ж права на охорону праці, як і громадяни України.

Закон визначає основні принципи державної політики в галузі охорони праці, чільне місце серед яких належить пріоритету життя і здоровя працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, принципам повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві чи від професійного захворювання.

Вперше в законодавче регулювання охорони праці Закон увів поняття моральної шкоди і встановив обовязок власника або уповноваженого ним органу відшкодувати моральну шкоду потерпілому, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до порушення його нормальних життєвих звязків і вимагають додаткових зусиль для організації його життя.

Закон “Про охорону праці” встановлює новий, більш високий рівень захисту працівників, причому цей захист починається з моменту прийняття його на роботу. В інтересах працівника введено норму, за якою він має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоровя або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища.

Значно підвищено захист працівників при нещасних випадках на виробництві. Зокрема, встановлено виплату одноразової допомоги потерпілому (його сімї та утриманцям померлого). У разі смерті потерпілого розмір одноразової допомоги повинен бути не менше 5-річного заробітку працівника, який виплачується його сімї, і, крім того, не менше річного заробітку на кожного утриманця померлого.

Окремі статті Закону “Про охорону праці” присвячено регулюванню охорони праці жінок, неповнолітніх, інвалідів. Встановлено, зокрема, заборону на використання праці жінок і неповнолітніх на підземних роботах, а також залучення жінок і неповнолітніх працівників до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує для них граничні норми.

Закон України “Про охорону праці” складається з 49 статей, обєднаних у 8 розділів. У такій послідовності автори і коментують його.

При підготовці коментарю використані закони і постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Уряду України, накази та інші нормативні акти Державного комітету України по нагляду за охороною. праці, нормативні акти інших органів виконавчої влади станом на 1 листопада 1995 р. В роботі над коментарем були використані також постанови Пленуму Верховного Суду України, врахована література по трудовому та цивільному праву.

Коментар буде корисним власникам або уповноваженим ним органам управління підприємством, посадовим особам органів державного нагляду за охороною праці (державним інспекторам), працівникам юридичної служби підприємств, установ і організацій, служби охорони праці на підприємстві, правоохоронним та профспілковим органам, уповноваженим трудових колективів з питань охорони праці, викладачам та студентам навчальних закладів, в яких вивчають такий предмет як охорона праці.

Розділ І 

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. 

Поняття охорони праці

Охорона праці це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоровя і працездатності людини в процесі праці.

1. Коментована стаття дає загальне визначення поняття “охорона праці”.

2. Як видно з визначення, охорона праці являє собою систему (сукупність) державних законодавчих актів, а також певний комплекс різних заходів та засобів, що спрямовані на забезпечення безпеки, збереження здоровя та працездатності працюючих при виконанні ними технологічних операцій трудового процесу в умовах виробництва.

3. Законодавчими актами, що визначають основні положення з охорони праці, є загальні закони України, а також спеціальні законодавчі акти, які приймаються або затверджуються іншими державними органами і Кабінетом Міністрів України, Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Міністерством охорони здоровя України, Міністерством енергетики України та іншими відомствами.

4. Загальними законами України, що визначають основні положення з охорони праці, є Конституція України, Кодекс законів про працю України та Закон України “Про охорону праці”.

5. Спеціальними законодавчими актами є міжгалузеві та галузеві акти про охорону праці. Це Державні стандарти Системи стандартів безпеки праці, Будівельні норми та правила, Санітарні норми, Правила будови електроустановок, Правила технічної експлуатації електроустановок споживачів, Правила техніки безпеки при експлуатації електроустановок споживачів, Норми радіаційної безпеки, Основні санітарні правила роботи з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань, Правила будови та безпечної експлуатації вантажопідіймальних кранів, Правила будови та безпечної експлуатації ліфтів, Правила безпеки при використанні газів, Правила будови та безпечної експлуатації посудин, що працюють під тиском, Правила будови та безпечної експлуатації трубопроводів пари та гарячої води, Правила будови та безпечної експлуатації стаціонарних компресорних установок, повітроводів та газопроводів, Правила будови та безпечної експлуатації парових та водогрійних котлів та інші нормативні документи (докладніше див. коментарі до ст. 33 та 34).

6. Соціально-економічними заходами передбачаються економічні методи управління охороною праці:

створення державного, регіональних та галузевих фондів охорони праці та фонду охорони праці на підприємстві (докладніше див. коментарі до ст. 21);

обовязкове соціальне страхування працівників власником підприємства від нещасних випадків та професійних захворювань (докладніше див. коментар до ст. 8);

збереження середнього заробітку за працюючим за період простою у випадку відмовлення працюючого від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоровя його самого або для людей, які його оточують, чи навколишнього природного середовища (докладніше див. коментар до ст. 7);

виплата вихідної допомоги при розриві трудового договору за власним бажанням, якщо власник не виконує вимог законодавства або умов колективного договору з питань охорони праці (докладніше див. коментар до ст. 7);

безплатне забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням та інші пільги і компенсації працівникам, що зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці (докладніше див. коментар до ст. 9);

безплатна видача працівникам спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту, змиваючих та знешкоджуючих засобів на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також роботах, повязаних із забрудненням, або здійснюваних у несприятливих температурних умовах (докладніше див. коментар до ст. 10);

відшкодування власником шкоди у звязку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоровя (або його сімї у випадку смерті потерпілого), повязаним з виконанням трудових обовязків (докладніше див. коментар до ст. 11), а також моральної шкоди (докладніше див. коментар до ст. 12).

7. Організаційно-технічні заходи та засоби, покликані забезпечити такий рівень організації праці на підприємстві та такі технічні (інженерні) рішення з охорони праці для усього технологічного процесу, окремого обладнання та інструментів, які виключали б вплив на працівників небезпечних виробничих факторів, а також виключали б або зменшували до допустимих нормативних значень вплив на робітників шкідливих виробничих факторів.

8. Небезпечним є виробничий фактор, вплив якого на працівника в певних умовах призводить до травми або іншого раптового різкого погіршення здоровя (ГОСТ 12.0.002-80. ССБТ Державний стандарт Системи стандартів безпеки праці колишнього СРСР, який тимчасово використовується в Україні). Шкідливим виробничим фактором є такий виробничий фактор, вплив якого в певних умовах призводить до захворювання або зменшення працездатності (ГОСТ 12.0.002-80).

9. Організаційними заходами охорони праці є: правильна навченість працівників, чітке та своєчасне проведення інструктажів та контролю знань з охорони праці (докладніше див. коментар до ст. 20); наявність розробленого у відповідності з умовами охорони праці проведення робіт та технологічних карт; правильне планування робочих місць; правильне утримання проходів та проїздів;

Дотримання правил проведення робіт та допуску до роботи; правильний нагляд за працівниками; правильна організація праці: зручна робоча поза, чергування роботи й відпочинку, відсутність фізичного перенапруження; застосування безпечних способів праці; дотримання встановленого ходу технологічного процесу; справний стан засобів колективного та індивідуального захисту, наявність відповідних знаків безпеки та ін.

10. Технологічними (інженерними) заходами та засобами охорони праці є: застосування технічно досконалого та справного обладнання, інструментів і пристроїв, транспортних засобів колективного захисту (огороджень, запобіжних пристроїв, блокування, сигналізації, систем дистанційного управління, спеціальних засобів заземлення, занулення та ін.); використання за призначенням досконалих засобів індивідуального захисту (ізолюючих костюмів, спецодягу, спецвзуття, засобів захисту органів дихання, рук, голови, обличчя, очей, органів слуху, засобів захисту від падіння з висоти та ін.) тощо.

11. Санітарно-гігієнічні заходи передбачають дослідження впливу виробничих факторів на людину та встановлення допустимих значень цих факторів на робочих місцях, визначення фактичних значень конкретних параметрів виробничих факторів на робочих місцях, а також визначення відповідності умов на робочих місцях вимогам нормативних документів.

12. Обладнання робочих місць та умови праці на цих місцях повинні відповідати вимогам нормативних документів:

розміри та обладнання виробничих приміщень повинні відповідати вимогам СН 245-71 (Санитарные норми проектирования промышленных предприятий) і ОНТП - 24-86 (06-щесоюзные норми технологического проектирования), а допоміжних СНиП 2.09.04-82 (Строительные норми и правила); наприклад, обєм виробничого приміщення на одного працівника повинен становити не менше 15 м3, а площа 4,5 м2;

робочі місця повинні організовуватись у відповідності з ГОСТ 12.2.032-78, ГОСТ 12.2.033-78 та ін;

метеорологічні умови (температура, відносні вологість та рухливість повітря) в робочій зоні повинні відповідати вимогам ГОСТ 12.1.005-88;

концентрація шкідливих речовин у повітрі робочої зони (газо-, паро- або пилоподібних) не повинна перевищувати гранично допустимі концентрації, встановлені ГОСТ 12.1.005-88;

параметри виробничого освітлення (коефіцієнт природної освітленості, освітленість, показники осліпленості та коефіцієнт пульсації при штучному освітленні) повинні відповідати вимогам СНиП П-4-79;

рівні шуму та вібрації не повинні перевищувати допустимих значень, встановлених ГОСТ 12.1.003-83 і Санітарними нормами допустимих рівнів шуму на робочих місцях для шуму та ГОСТ 12.1.012-78 для вібрації;

рівні звукового тиску ультразвуку не повинні перевищувати допустимих значень по ГОСТ 12.1.001-83, а інфразвуку СН 22-74-80;

напруженості постійних електричних та магнітних полів на робочих місцях не повинні перевищувати допустимих значень відповідно до Санітарно-гігієнічних норм допустимої напруженості електростатичного поля № 1757-77 та Гранично допустимих рівнів впливу постійних магнітних полів при роботі з магнітними пристроями та магнітними матеріалами № 1742-77;

напруженості електричних та магнітних полів частотою 50 Гц не повинні перевищувати гранично допустимих напруженостей по ГОСТ 12.1.002-75 для електричних полів та Гранично допустимих рівнів впливу магнітних полів частотою 50 Гц для магнітних полів;

параметри електромагнітних випромінювань радіочастотного діапазону (напруженостей електричної та магнітної складових у діапазоні частот 60 кГц... 300 МГц та поверхневої щільності потоку енергії у діапазоні частот 300 МГц...300 ГГц) не повинні перевищувати допустимих значень, встановлених ГОСТ 12.1.006-84 та Санітарними нормами і правилами при роботі з джерелами електромагнітних полів високих, ультрависоких та надвисоких частот № 848-70;

щільності потоку енергії інфрачервоних та ультрафіолетових випромінювань не повинні перевищувати допустимих значень, встановлених ГОСТ 12.1.005-88 і Санітарними нормами мікроклімату виробничих приміщень для інфрачервоних випромінювань та Гігієнічними вимогами до конструювання й експлуатації установок з штучними джерелами ультрафіолетового випромінювання для люмінесцентного контролю якості промислових виробів для ультрафіолетових випромінювань;

рівні лазерних випромінювань не повинні перевищувати гранично допустимі значення по СНиП 2392-81; еквівалентні дози зовнішнього та внутрішнього іонізуючих випромінювань не повинні перевищувати значень гранично допустимих доз або меж доз, встановлених Нормами радіаційної безпеки (НРБ-76/87);

потужності експозиційних доз невикористовуваного рентгенівського випромінювання не повинні перевищувати норм, встановлених ГОСТ 12.2.006-83 та Санітарними правилами роботи з джерелами невикористовуваного рентгенівського випромінювання.

13. Діючі санітарно-гігієнічні норми для робочих місць наведені у книзі “Справочник по охране труда на промышленных предприятиях” (К. Н. Ткачук, Д. Ф. Иванчук, Р В. Сабарно, А. Г. Степанов. - К.: Техніка. 1991.-285 с.)

14. Лікувально-профілактичні заходи передбачають відповідні попередній та періодичні медичні огляди працівників (див. коментарі до ст. 6 та 19), переведення працівників на легшу роботу за станом здоровя (див. коментар до ст. 7), безплатне забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням працівників на роботах з тяжкими та шкідливими умовами праці (див. коментар до ст. 9), відшкодування потерпілому працівнику витрат на лікування, протезування, придбання транспортних засобів, по догляду за ним та інші види медичної допомоги (див. коментар до ст. 11), особливі вимоги по охороні праці жінок, неповнолітніх та інвалідів (див. коментарі до ст. 14, 15 та 16).

Стаття 2. 

Сфера дії Закону

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності (далі підприємство), на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах (далі працівники).

1. Закон України “Про охорону праці” визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоровя в процесі трудової діяльності. Його дія поширюється на всі підприємства, установи, організації, в тому числі на: державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності; державні комунальні підприємства, засновані на власності адміністративно-комунальних одиниць; колективні підприємства, засновані на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, в тому числі сільськогосподарського (колгоспу), іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації; акціонерні товариства, приватні підприємства, засновані на власності окремого громадянина України, з правом найняття робочої сили; спільні підприємства, засновані на власності юридичних осіб і громадян України та інших держав. У рівній мірі дія Закону України “Про охорону праці” поширюється і на обєднання підприємств (асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, обєднання за галузевим, територіальним та іншими принципами).

2. Коментована стаття передбачає, що дія Закону “Про охорону праці” поширюється на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на всіх підприємствах, незалежно від форм власності та видів діяльності, а також фізичних осіб.

Громадянин вважається таким, що працює, якщо він перебуває у трудових правовідносинах з підприємством, установою, організацією чи фізичною особою (ст. 21 Кодексу законів про працю (КЗпП) України).

Трудові відносини працівників усіх підприємств незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю.

Особливості праці членів кооперативів та їх обєднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому гарантії з охорони праці надаються у порядку, передбаченому законодавством про працю (ст.3 КЗпП України).

Трудові правовідносини встановлюються шляхом укладення трудового договору (контракту) між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, оформлюють ся наказом або розпорядженням по підприємству, організації, установі про прийняття працівника на роботу з обумовленої в договорі дати. Ця дата і є початком роботи працівника на даному підприємстві, в установі, організації. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження про прийняття не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи (ст. 24 КЗпП України). У таких випадках трудовий договір вважається укладеним з першого дня його роботи.

Громадянин вважається таким, що працює, доки не буде припинено дію трудового договору, хоча б фактично він і не працював, але за ним зберігалось його місце роботи (наприклад, був тимчасово непрацездатним, перебував у оплачуваній чи неоплачуваній відпустці, в тому числі у відпустці по догляду за дитиною до певного віку, у звязку з навчанням тощо).

Працівник, незаконно звільнений з роботи і згодом поновлений на попередній роботі, визнається таким, що працює, з дня незаконного звільнення.

Трудові правовідносини вважаються припиненими з дня припинення дії трудового договору. Таким днем є останній день роботи працівника (п. 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах, організаціях, затвердженої наказом Мінпраці, Мінюсту і Мінсоцзахисту України від 29 липня 1993 р. № 58).

В окремих випадках норми Закону “Про охорону праці” проводжують діяти і після того, як трудові правовідносини припинилися. Такими є, зокрема, норми ст.11, 12, 13 цього Закону про покриття підприємствами, установами, організаціями шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоровя, повязаним з виконанням ним трудових обовязків, чи моральної шкоди.

3. Дія Закону “Про охорону праці” поширюється на іноземних громадян і осіб без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах і організаціях, розташованих на території України. Вони мають такі ж права на охорону праці, як і громадяни України (ст. 5 Закону України “Про охорону праці”).

4. Як зазначено у коментованій статті, дія Закону “Про охорону праці” поширюється і на громадян, залучених до праці на підприємстві, в установі, організації. До такої категорії громадян належать: а) працівники, що перебувають у відрядженні на підприємстві, в установі, організації і беруть безпосередню участь у виробничому процесі; б) водії транспортних засобів, що вїжджають на територію підприємства, установи, організації; в) учні, вихованці і студенти, які прибули на підприємство, в установу, організацію для проходження виробничої практики.

5. Дія Закону України “Про охорону праці” поширюється також на учнів, вихованців та студентів навчально-виховних закладів під час трудового і професійного навчання в лабораторіях, майстернях, на полігонах тощо.

6. Законодавство про охорону праці поширюється також на працівників при: а) виконанні ними разових робіт, не повязаних з їх безпосередніми обовязками за фахом (навантаження, розвантаження, разові роботи за межами підприємства, цеху тощо); б) ліквідації аварії, стихійного лиха; в) проведенні робіт, на які оформлюються наряд-допуск, дозвіл або інші документи; г) при проведенні екскурсій на підприємства, в установи, організації; д) організації масових заходів з учнями та вихованцями (екскурсії, походи, спортивні заходи тощо) під час подання підприємством шефської допомоги.

7. Закон України “Про охорону праці” поширюється на громадян України та іноземних громадян, які входять до складу екіпажів, бригад на морських і річкових суднах, літаках, засобах залізничного і автомобільного транспорту, що перебувають за кордоном (порти, доки, станції, корабельні заводи, майстерні тощо).

8. Не поширюється дія Закону “Про охорону праці” на військовослужбовців Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Прикордонних військ, Національної гвардії України. Проте нещасні випадки, що сталися з особовим складом військових частин, аварійно-рятувальних формувань, військово-будівельних загонів, який був залучений до роботи на обєктах підприємства за договором (угодою) між військовою частиною (формуванням, загоном) і підприємством та який виконував ці роботи під керівництвом посадових осіб підприємства, розслідуються і беруться на облік цим підприємствам за правилами, встановленими Положенням про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. №623 на виконання Закону України “Про охорону праці”.

Стаття 3. 

Законодавство про охорону праці

Законодавство про охорону праці складається з цього Закону, Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів.

У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

1. Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозвязаних нормативних актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоровя і працездатності людини в процесі праці. Воно складається, згідно з ч. 1 коментованої статті, з Закону України “Про охорону праці”. Кодексу законів про праці України, інших нормативних актів.

2. Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 року № 2694-ХІІ визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоровя в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Закон України “Про охорону праці” є одним із найважливіших актів законодавства про охорону праці.

Інші нормативні акти мають відповідати не тільки Конституції та іншим законам України, але, насамперед, цьому Законові. Хоч про це прямо в ньому не вказано, таке випливає із змісту п. 2 постанови Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону України “Про охорону праці”, який передбачає приведення у відповідність з цим Законом інших законодавчих актів, нормативних актів міністерств і відомств.

3. Кодекс законів про працю (КЗпП) України затверджено Законом Української РСР від 10 грудня 1971 р. і введено в дію з 1 червня 1972 р. До нього неодноразово вносилися зміни і доповнення. Правове регулювання охорони праці не обмежується главою XI “Охорона праці”. Норми щодо охорони праці містяться в багатьох статтях інших глав КЗпП України: “Трудовий договір”, “Робочий час”, “Час відпочинку”, “Праця жінок”, “Праця молоді”, “Професійні спілки”, “Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю”.

4. Окремо питання правового регулювання у галузі охорони праці містяться і в інших законодавчих актах України.

Відповідно до ст. 25 Закону України “Про підприємства в Україні” підприємство зобовязане забезпечити всім працюючим на ньому безпечні та нешкідливі умови праці і несе відповідальність у встановленому законодавством порядку за шкоду, заподіяну їх здоровю та працездатності. Цією ж нормою передбачено, що працівник підприємства, який став інвалідом на даному підприємстві внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання, забезпечується додатковою пенсією незалежно від розмірів державної пенсії, а також те, що у разі смерті працівника підприємства при виконанні ним службових обовязків підприємство добровільно або на основі рішення суду забезпечує сімю працівника допомогою відповідно до законодавчих актів України.

Глава 40 Цивільного кодексу України “Зобовязання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди” регулює загальні підстави відшкодування шкоди і у т. ч. відповідальність за ушкодження здоровя і смерть громадянина у звязку з виконанням ним трудових обовязків.

Ст. 7 Закону України “Про колективні договори і угоди” передбачено, що у колективному договорі встановлюються взаємні зобовязання сторін щодо охорони праці, а ст. 8 визначає, що в угодах на державному, галузевому та регіональному рівнях регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики, зокрема щодо умов охорони праці.

Відповідно до ст. 36 Повітряного кодексу України експлуатаційник повітряного судна зобовязаний відшкодувати шкоду, заподіяну членові екіпажу в разі каліцтва або іншого ушкодження його здоровя, що настало у звязку з виконанням ним своїх обовязків при польоті повітряного судна, в частині, що перевищує суму одержуваної ним допомоги або пенсії, призначеної після ушкодження здоровя, і фактично одержуваної ним заробітної плати. Експлуатант повітряного судна зобовязаний відшкодувати збитки у разі смерті члена екіпажу, що настала у звязку з виконанням службових обовязків з початку передпольотної підготовки до закінчення післяпольотного розбору, з виплатою належної суми непрацездатним особам, які перебували на його утриманні, а також його дитині, що народилась після його смерті.

5. Крім законодавчих актів України, правові відносини у сфері охорони праці регулюються підзаконними нормативними актами: Указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Уряду України, нормативними актами міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.

До найважливіших підзаконних нормативно-правових актів з питань охорони праці належать:

а) Положення про видачу Державним комітетом України по нагляду за охороною праці власникові підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу дозволу на початок роботи підприємства, установи, організації, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 6 жовтня 1993 р. № 831;

б) Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 623;

в) Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоровя, повязаним з виконанням ним трудових обовязків, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472;

г) Положення про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємства, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1993 р. № 838, та Інструкція про порядок перерахування, обліку та витрачання коштів державного, галузевих, регіональних фондів охорони праці та фондів охорони праці підприємств, затверджена наказом Держнаглядохоронпраці і Мінфіну від 25 січня 1994 р. № 4;

д) Положення про порядок накладання штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 р. № 754;

е) Список важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоровя України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці від 29 грудня 1993 р. № 256;

є) Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками, затверджені наказом Міністерства охорони здоровя України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці від 10 грудня 1993 р. № 241;

ж) Список виробництв, професій і робіт з важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці осіб молодше 18 років, затверджений постановою Держкомпраці СРСР від 10 вересня 1980 р. (Бюлетень Держкомпраці СРСР, 1981, № 3-7, із змінами і доповненнями, внесеними до нього постановою цих же органів від 21 червня 1985 р.; Бюлетень Держкомпраці СРСР, 1985, № 12);

з) Граничні норми підіймання і переміщення важких речей неповнолітніми, затверджені обовязковою постановою Наркомпраці РРФСР від 4 березня 1921 р. і поширені на всю територію СРСР постановою НКП СРСР і ВРНГ СРСР від 14 листопада 1923 р. (Известия НКТ СССР, 1923,
№ 11-35);

и) Перелік робіт з підвищеною небезпекою, затверджений наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 30 листопада 1993 р. № 123;

і) Типове положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці, затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 4 квітня 1994 р. № 30 і погоджене з Міністерством охорони здоровя, Державним комітетом з ядерної та радіаційної безпеки, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством освіти і Федерацією профспілок України;

ї) Перелік посад посадових осіб, які зобовязані проходити попередню і періодичну перевірку знань з охорони праці, затверджений наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 11 жовтня 1993 р. № 94;

й) Типове положення про службу охорони праці, затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. № 73 і погоджене з Міністерством охорони здоровя, Державним комітетом з ядерної та радіаційної безпеки, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством праці України;

к) Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства, затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993р. № 72, погодженого з Міністерством праці, Міністерством охорони здоровя, Міністерством внутрішніх справ, Державним комітетом з ядерної та радіаційної безпеки України;

л) Типове положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 28 грудня 1993 р. № 135, погоджене з Федерацією профспілок України, ЦК профспілки працівників НАН України, Радою Федерації профспілки працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва, Радою профспілки працівників Збройних Сил, Радою профспілки залізничників і транспортних будівельників, Виконавче бюро Незалежної профспілки гірників України, Міністерством охорони здоровя, Міністерством праці, Міністерством внутрішніх справ, Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки.

6. Спільні рекомендації державних органів і профспілок щодо змісту розділу “Охорона праці” у колективному договорі (угоді, трудовому договорі). Документ підписали від державних органів: Державний комітет України по нагляду за охороною праці, Міністерство праці, Міністерство охорони здоровя України; від профспілок: Федерація профспілок України, ЦК профспілки працівників НАН України, Виконавче бюро Незалежної профспілки гірників України, Рада профспілки залізничників і транспортних будівельників України, Рада профспілки Збройних Сил України, Рада Федерації профспілки працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва.

7. Широкі повноваження щодо нормативно-правового забезпечення охорони праці в Україні має Державний комітет України по нагляду за охороною праці.

Його накази, розяснення та інші акти з питань охорони праці і використання надр, видані в межах наданих йому повноважень, є обовязковими для виконання усіма міністерствами, центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, а також підприємствами, установами і організаціями (п. 7 Положення про Державний комітет України по нагляду за охороною праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. № 328).

8. Відповідно до ст. 40 Закону України “Про судоустрій” Верховний Суд України має право надавати судам керівні розяснення у питаннях застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ. Керівні розяснення Пленуму Верховного Суду України є обовязковими для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, по якому дано розяснення. Такими розясненнями, що стосуються різних аспектів застосування законодавства про охорону праці, є Постанови Пленуму Верховного Суду від 27 березня 1992 р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” та від 6 листопада 1992 р. № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів”.

9. Важливими нормативними актами з питань охорони праці є міжнародні договори або міжнародні угоди, до яких приєдналась Україна у встановленому порядку. Співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавство України встановлено ст. 8 Кодексу законів про працю України. Саме цими нормами і слід керуватися, коли виникає колізія між нормами внутрішнього права України і нормами міжнародних договорів.

Загальний порядок застосування міжнародних договорів в Україні дещо відрізняється від порядку, передбаченого Законом України “Про охорону праці”. Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1993 р. встановив, що “укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невідємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства” (Відомості Верховної Ради України (далі Відомості ВР), 1992, № 10, с. 137). Цю норму повторено в п. 1. ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 року. П. 2 цієї статті встановлює перевагу міжнародного договору над національним законодавством України лише в тому разі, коли укладення міжнародного договору відбулося у формі закону (Відомості ВР, 1994, № 10, с. 17).

10. Частина друга коментованої статті закріплює перевагу норм міжнародних договорів і угод, в яких бере участь Україна, над нормами внутрішнього законодавства України. Згідно з нею, у разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди. Ця норма застосовується до всіх міжнародних договорів, регульованих нормами міжнародного права, в яких бере участь Україна, незалежно від їх форми і найменування: договір, угода, конвенція, пакт, протокол, інші форми і найменування міжнародних договорів.

Формула “договори, в яких бере участь Україна”, означає, що мова йде про міжнародні договори, які були ратифіковані Верховною Радою України.

Значне місце серед міжнародних договорів, якими регулюються трудові відносини, займають конвенції Міжнародної Організації Праці (МОП) спеціальної установи Організації Обєднаних Націй щодо міжнародного співробітництва у галузі поліпшення умов праці та рекомендації щодо їх застосування. Вагома частина цих конвенцій стосується питань охорони праці. Це, зокрема, такі конвенції як № 115 про захист трудящих від іонізуючої радіації, № 120 про гігієну праці в торгівлі та установах, № 32 про захист від нещасних випадків трудящих, зайнятих на вантаженні або розвантаженні суден, № 119 про забезпечення машин захисними пристроями та деякі інші.

Стаття 4.

Основні принципи державної політики в галузі охорони праці

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

пріоритету життя і здоровя працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

комплексного розвязання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища;

соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань:

встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм власності і видів їх діяльності:

використання економічних методів управління охороною праці, проведення політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці:

забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та обєднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоровя, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між власниками та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях:

міжнародного співробітництва в галузі охорони праці, використанні світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

1. Коментована стаття встановлює принципи державної політики у галузі охорони праці, тобто відношення держави (державних органів) до питань охорони праці працюючих.

2. Закон встановлює пріоритет життя та здоровя працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, тобто в першу чергу мають дотримуватись вимоги нормативних актів про охорону праці, щоб працівник під час операцій виробничого циклу не отримував травм, не зазнавав погіршення стану здоровя, професійних захворювань або зменшення працездатності, і лише потім має звертатись увага на результати виробничої діяльності підприємства. На підтвердження цього положення у Законі передбачено попереднє ознайомлення з умовами праці на робочому місці громадянина при укладенні трудового договору (див. коментар до ст. 6), а також право працівника відмовитися від дорученої роботи або розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавства про охорону праці (див. коментар до ст. 7).

3. Власник несе повну відповідальність за створення та підтримування безпечних та нешкідливих умов праці на кожному робочому місці і в кожному структурному підрозділі підприємства. Для виконання цих функцій власник організовує на підприємстві функціонування системи управління охороною праці: створює службу охорони праці, організовує проведення атестації робочих місць на відповідність нормативним актам про охорону праці, реалізує заходи щодо покращення умов та охорони праці тощо (див. коментарі до ст. 17 та 23).

4. Задачі з охорони праці на державному рівні та на рівні міністерств і галузевих виробничих обєднань мають вирішуватися комплексно. При їх вирішенні повинні враховуватись напрями економічної та соціальної політики держави, а також найновіші досягнення науки і техніки Якщо проблеми охорони праці та проблеми охорони навколишнього середовища переплітаються (наприклад, захист від шуму, від шкідливих викидів, від електромагнітних полів та випромінювань та ін.), то вони мають вирішуватись комплексно.

5. Для комплексного розвязання насущних завдань охорони праці на державному рівні Кабінетом Міністрів України розробляється та затверджується Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на пятиріччя та на кожний поточний рік.

Головною метою Національної програми є створення державної системи управління охороною праці, яка сприяє вирішенню питань правового, організаційного, матеріально-технічного, наукового та економічного забезпечення робіт у галузі охорони праці. Національна програма передбачає нормативно-правове забезпечення охорони праці, навчання і поширення досвіду з питань охорони праці, інформаційне забезпечення та міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, визначає пріоритетні напрямки наукових досліджень і розробок та організаційні заходи охорони праці, а також вміщує інші проблеми в галузі безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Докладніше про організацію наукових досліджень з питань охорони праці див. у коментарі до ст. 43.

6. Законом передбачений соціальний захист працівників, який полягає у тому, що:

громадяни при укладенні трудового договору мають бути проінформовані власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на їх майбутніх робочих місцях небезпечних чи шкідливих виробничих факторів, а також про права на пільги та компенсації за роботу у важких та шкідливих умовах праці (див. коментарі до ст. 6 та 9);

працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилась (до початку, під час або в результаті виконання роботи) виробнича ситуація, небезпечна для життя або здоровя його самого, оточуючих людей або природного середовища; за період простою з цієї причини за ним зберігається середній заробіток (див. коментар до ст. 7);

працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує вимог законодавства про охорону праці; працівникові у цьому випадку виплачується вихідна допомога (див. коментар до ст. 7);

власник повинен переводити на легшу роботу працівників за станом здоровя (відповідно до медичного висновку;

див. коментар до ст. 7);

за працівником зберігається місце роботи на час зупинення органом державного нагляду чи службою охорони праці експлуатації підприємства, його підрозділу чи окремого обладнання (див. коментар до ст. 7);

всі працівники підлягають обовязковому соціальному страхуванню власником від нещасних випадків та професійних захворювань (див. коментар до ст. 8);

за працівником, що втратив працездатність у звязку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, зберігається місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період відновлення працездатності або визнання його інвалідом (див. коментар до ст. 11);

власник повністю відшкодовує збитки громадянам, які не працюють на його підприємстві, у звязку з заподіянням шкоди при порушенні вимог щодо охорони праці (див. коментар до ст. 30);

у колективному договорі (угоді, трудовому договорі) має передбачатися забезпечення соціальних гарантій працівникам (див. коментар до ст. 22).

7. Законом передбачені єдині нормативи з охорони праці для всіх підприємств, установ та організацій, незалежне від форм власності та видів діяльності (див. коментар до ст. 2). Таким чином, усі громадяни, працюючі або залучені до праці на підприємстві (в тому числі іноземні або особи без громадянства, що працюють на підприємствах, розташованих на території України; див. коментар до ст. 5) мають однакові права на охорону праці.

8. Під нормативами з охорони праці слід розуміти:

норми площі та обєму виробничого приміщення на одного працівника (див. п. 12 коментарю до ст. 1);

нормативи на умови праці на робочих місцях (див. п. 12 коментарю до ст. 1);

нормативи по безпеці технологічних процесів, машин, механізмів, обладнання, пристроїв та інших засобів виробництва (див. коментар до ст. 7);

норми комплектування робочих місць і працівників засобами індивідуального захисту та ін.

9. Працюючі або залучені до праці громадяни мають такі права з охорони праці:

на інформацію про умови праці на підприємстві та робочому місці при укладенні трудового договору з власником (див. коментар до ст. 6);

на відповідність умов та охорони праці на робочому місці, безпеки технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, а також стану засобів колективного та індивідуального захисту вимогам нормативних актів про охорону праці (див. коментар до ст. 7);

на відмову від дорученої роботи або розрив трудового договору за власним бажанням у випадку порушення або невиконання власником вимог чинного законодавства про охорону праці (див. коментар до ст. 7);

на обовязкове соціальне страхування власником від нещасних випадків та професійних захворювань (див. коментар до ст. 8);

на пільги та компенсації за важкі та шкідливі умови праці (див. коментарі до ст. 9 та 10);

на відшкодування власником шкоди у разі ушкодження їх здоровя, в тому числі й моральної шкоди (див. коментарі до ст. 11 та 12);

додаткові права мають працюючі жінки, неповнолітні та інваліди (див. коментарі до ст. 14, 15 та 16 відповідно).

10. Законом передбачені економічні методи управління охороною праці, які передбачають:

створення фондів охорони праці на підприємствах, у галузях та на державному рівні, які можуть використовуватись тільки на виконання заходів з охорони праці (див. коментар до ст. 21);

збереження середнього заробітку працюючому за період простою через відмову його від роботи, в результаті якої створюються умови, що не відповідають вимогам нормативних актів про охорони праці (див. коментар до ст. 7);

виплату вихідної допомоги працівнику, що розірвав трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконував положень законодавства або умов колективного договору щодо охорони праці (див. коментар до ст. 7);

обовязкове соціальне страхування власником всіх працівників від нещасних випадків та професійних захворювань (див. коментар до ст. 8);

безплатне забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням, оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги й компенсації для працівників за важкі та шкідливі умови праці (див. коментар до ст. 9);

безплатне забезпечення працівників спеціальним одягом та спеціальним взуттям, необхідними засобами індивідуального захисту (наприклад, респіраторами чи протигазами для захисту органів дихання, протишумними навушниками та ін. для захисту від шуму, екрануючим одягом для захисту від електромагнітних полів та випромінювань, електрозахисними засобами для виконання робіт в електроустановках та ін.), а також змиваючими та знешкоджуючими засобами на роботах зі шкідливими та небезпечними умовами праці та на роботах, повязаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах (див. коментар до ст. 10);

відшкодування власником працівникові шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоровя, повязаним з виконанням трудових обовязків, у повному розмірі втраченого заробітку, а також сплати потерпілому або членам його сімї одноразової допомоги (див. коментар до ст. 11);

відшкодуванням власником шкоди іншим підприємствам, громадянам та державі у звязку з заподіянням шкоди при порушенні вимог щодо охорони праці на його підприємстві (див. коментар до ст. 30);

притягнення підприємств, організацій та установ органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу за порушення нормативних актів про охорону праці та невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці (див. коментар до ст. 31);

сплати штрафу підприємством за кожний нещасний випадок та випадок професійного захворювання (див. коментар до ст. 31).

11. Держава встановлює пільгове оподаткування коштів, спрямованих на заходи з охорони праці (див. коментар до ст. 29), а також повне виключення оподаткуванням сум відшкодування шкоди і одноразової допомоги, що сплачується потерпілому або членам його сімї (див. коментар до ст. 13), коштів фондів охорони праці, створюваних на підприємствах, в галузях органами місцевого і регіонального самоврядування та на державному рівні (див. коментар до ст. 21).

12. Держава фінансує заходи з охорони праці. Це, в першу чергу, кошти на підготовку фахівців в навчальних закладах Міністерства освіти України (у загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, у вищих та середніх спеціальних закладах; див. коментар до ст. 20), це і фінансування важливих наукових опрацювань з охорони праці, передбачених галузевими та Національною програмами з охорони праці (див. коментар до ст. 43), це й утримання Національного науково-дослідного інституту охорони праці (див. коментар до ст. 43), утримання мережі органів державного нагляду за охороною праці (див. коментар до ст. 44).