Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди

                     ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

від 26.05.2001

              Правові позиції щодо розгляду судами

                окремих категорій судових справ

                        (Житлове право)

    1. Як  роз'яснив  Пленум  Верховного  Суду  України  у  п.  2

постанови від  12  квітня  1985 р.  N 2 ( v0002700-85 ) "Про деякі

питання,  що виникли  в  практиці  застосування  судами  Житлового

кодексу  України"  судам  підвідомчі  справи  про  надання  жилого

приміщення за вимогами громадян,  які мають право  на  позачергове

його  надання,  в  тому  числі  у випадках порушення встановленого

законодавством строку надання житла.

    2. Згідно  зі  ст.  46  ЖК ( 5464-10 ) особам,  направленим у

порядку розподілу на роботу в іншу місцевість,  жиле приміщення за

місцем  роботи  надається  поза  чергою.  Чинним законодавством не

передбачено,  що ненадання їм жилого приміщення  в  межах  строку,

поки  вони  вважалися молодими фахівцями,  позбавляє їх цих пільг,

якщо вони продовжують працювати за місцем розподілу.

    Пунктом 32   Порядку   працевлаштування   випускників   вищих

навчальних  закладів,  підготовка  яких здійснювалася за державним

замовленням (затверджений постановою  Кабінету  Міністрів  України

від 22 серпня 1996 р.  N 992  ( 992-96-п ), зокрема, визначено, що

випускники,  яких не було забезпечено житлом згідно з угодою і які

продовжують працювати за призначенням,  мають право на позачергове

одержання житла незалежно від терміну роботи.

    3. Порядок забезпечення жилими приміщеннями осіб офіцерського

складу,  прапорщиків,  мічманів,  військовослужбовців надстрокової

служби      та      військової      служби      за     контрактом,

військовослужбовців-жінок регулюється  житловим  законодавством  і

Положенням  про порядок забезпечення жилою площею у Збройних Силах

України (введене в дію наказом  Міністра оборони  України  від  23

грудня 1992 р. N 220 з наступними змінами).

    Згідно зі  ст.  34  Положення  всі  питання,   пов'язані   із

забезпеченням  житлом  військовослужбовців,  вирішуються за місцем

проходження ними служби. Військовослужбовці беруться на квартирний

облік   за   рішенням   житлової   комісії   військової   частини,

затвердженим командиром останньої,  і перебувають на цьому  обліку

до  одержання  жилого приміщення за винятком випадків:  поліпшення

житлових умов, завдяки якому відпала необхідність у наданні іншого

жилого приміщення;  переведення до нового місця служби; засудження

(крім умовного) до позбавлення волі на строк понад шість  місяців;

подання таких, що не відповідають дійсності, відомостей, які стали

підставою  для  взяття  на  облік,  або   вчинення   командуванням

неправомірних дій при вирішенні цього питання (статті 11, 13).

    За змістом Положення зняття з квартирного обліку  провадиться

в такому ж порядку,  як і взяття на нього,  - за рішенням житлової

комісії військової частини, затвердженим командиром останньої.

    Якщо питання  щодо  законності зняття з квартирного обліку не

буде вирішено в цьому порядку,  військовослужбовець відповідно  до

ст. 5 Закону "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців

та членів  їх  сімей"  (  2011-12 ) може оскаржити в суд незаконне

рішення житлової комісії.

    Ці справи  підсудні військовим судам гарнізонів (ст.  123 ЦПК

( 1502-06 ).

    4. Відповідно  до  постанови  Верховної  Ради  України від 12

вересня 1991 р.  "Про порядок тимчасової дії на території  України

окремих актів  законодавства  Союзу  РСР" ( 1545-12 ) на території

України застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань,  які

не  врегульовані  законодавством України (до прийняття відповідних

актів останнього),  за умови,  що вони не суперечать Конституції і

законам України.

    Згідно з п.  1  ст.  12  Закону  України  "Про  соціальний  і

правовий   захист    військовослужбовців   та   членів   їх сімей"

( 2011-12 )  офіцери,  прапорщики,  мічмани  і  військовослужбовці

надстрокової  служби при звільненні з військової служби в запас чи

у відставку за вислугою років,  а також у зв'язку  зі  скороченням

чисельності  або  штату  військовослужбовців  забезпечуються жилою

площею в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

    Постановою Верховної  Ради  України  (  2012-12 ) про порядок

введення в дію цього Закону передбачено,  що ті  його  статті,  де

йдеться про пільги та компенсації,  які визначатимуться в порядку,

встановленому Кабінетом Міністрів України,  вводяться в дію  після

прийняття відповідних рішень.

    Оскільки питання про  забезпечення  жилою  площею  зазначених

категорій  військовослужбовців  Урядом ще не вирішено,  є підстави

вважати,  що з цього питання дії п.  19 Положення про  пільги  для

військовослужбовців,  військовозобов'язаних,  осіб,  звільнених  з

військової служби у відставку, та їх сімей (затверджене постановою

Ради Міністрів СРСР від 17 лютого 1981 р. N 193).

    5. Відповідно до статей 37,  42  ЖК ( 5464-10 ) підприємства,

що  мають відомчий житловий фонд,  беруть на облік (і надають жилі

приміщення) у  передбачених  законодавством  випадках  крім  своїх

працівників   також   працівників   медичних,  культурно-освітніх,

торговельних та інших установ  і  організацій,  які  безпосередньо

обслуговують  трудовий  колектив.  Взяття  на  облік як таких,  що

потребують поліпшення житлових умов, інших осіб і надання їм жилих

приміщень   з   відомчого  житлового  фонду  не  відповідає  цьому

законодавству.

    Черговість надання  жилих  приміщень  згідно  зі  ст.  43  ЖК

( 5464-10 ) визначається часом взяття на квартирний облік.  У  тих

випадках,  коли  громадянин  із  загальної  черги  за  його заявою

береться на пільгову чергу,  черговість визначається з часу взяття

на  пільгову,  а  не  на загальну чергу (крім випадків,  коли його

помилково включили в загальну, а не пільгову чергу).

    6. Згідно з п.  5 ст. 12, статтями 31, 43 ЖК ( 5464-10 ) жилі

приміщення в будинках державного і  громадського  житлового  фонду

надаються  громадянам  у  встановленому законодавством порядку,  в

тому числі з додержанням черговості.  Сама по собі участь громадян

за   договором   з   підприємством   (установою,  організацією)  у

будівництві жилого будинку,  внесення коштів на його закінчення не

може  бути  підставою для позачергового надання жилого приміщення,

якщо законодавством не передбачено  першочергове  або  позачергове

надання жилого приміщення даній категорії громадян.

    7. Судам слід мати на увазі,  то згідно з п. 39 Правил обліку

громадян,  які  потребують поліпшення житлових умов,  і надання їм

жилих приміщень в Українській РСР (  470-84-п  )  адміністрація  і

профспілковий комітет підприємства,  установи,  організації вправі

за згодою трудового колективу позачергово виділяти  житло  окремим

висококваліфікованим   спеціалістам   та   іншим   працівникам   з

урахуванням їх трудового внеску.

    8. Відповідно до статей 4-6 ЖК ( 5464-10 ) державний житловий

фонд включає в себе жилі будинки (закінчені будівництвом і здані в

експлуатацію) та жилі приміщення в інших будівлях,  призначені для

постійного проживання громадян.

    Відносини, пов'язані  з  використанням  під житло приміщень у

нежилих  будинках,  не  призначених  для   постійного   проживання

громадян,   регулюються   нормами   цивільного,   а  не  житлового

законодавства, незалежно від їх тривалості.

    9. Права   й  обов'язки  сторін  за  договором  найму  жилого

приміщення  регулюються  нормами  житлового,   а   не   цивільного

законодавства. Зокрема, права й обов'язки, пов'язані з поліпшенням

житла, належить визначати не за ст.  272 ЦК ( 1540-06 ),  а за ст.

61 ЖК  (  5464-10 ) і Правилами користування приміщеннями житлових

будинків  і  прибудинковими  територіями  (затверджені  постановою

Кабінету Міністрів   України   від   8   жовтня  1992  р.  N   572

( 572-92-п ).  Згідно  з  п.  36  цих  Правил  вартість  виконаних

наймачем  (орендарем) робіт по поліпшенню спорядження квартири або

встановленню нового  обладнання,  демонтаж  якого  неможливий  без

пошкодження квартири,  відшкодуванню не підлягає. Виходячи з цього

поліпшення,  що можуть бути демонтовані без  пошкодження  квартири

(наприклад,  збудований сарай, погріб), наймач може на свій розсуд

демонтувати або за погодженням сторін на  визначених  ними  умовах

передати наймодавцю чи новому наймачу.

    10. У члена сім'ї наймача,  включеного до ордера на заселення

жилого приміщення,  право користування останнім виникає у  зв'язку

із  включенням  до  ордера,  а  не  у  зв'язку  із  вселенням у це

приміщення.  Тому в разі  невселення  в  приміщення  без  поважних

причин у строки,  передбачені ст.  71 ЖК (  5464-10  ),  ця  особа

визнається  судом  такою,  що втратила,  а не такою,  що не набула

право на користування наданим на сім'ю жилим приміщенням.

    11. У випадках, коли згідно із законодавством жиле приміщення

надається   за   спільним   рішенням  адміністрації  підприємства,

установи,  організації  та  профкому  або  за  спільним   рішенням

громадської  організації  та  її профспілкового органу з наступним

повідомленням  виконкому  місцевої  ради  або  місцевої  державної

адміністрації (статті 52,  53 ЖК   (  5464-10  ),  право  на  жиле

приміщення  виникає  з  часу  його надання,  тому в разі відмови у

видачі ордера може бути заявлено позов про його видачу.

    12. Враховуючи,  що згідно зі ст.  112 ЖК ( 5464-10 ) наймачі

жилих приміщень у будинках державного або  громадського  житлового

фонду  підлягають  виселенню  з  наданням  іншого  благоустроєного

жилого  приміщення,  якщо  будинок  (жиле   приміщення)   загрожує

обвалом,  незалежно  від  того,  чи  перебувають  вони на черзі на

поліпшення житлових умов,  слід вважати,  що  в  разі  невиконання

обов'язку  по  відселенню  організацією  або  виконавчим комітетом

ради,  яким  належить  будинок,  зазначений   наймач   має   право

пред'явити до них позов про надання жилого приміщення.

    13. Оскільки за змістом статей 64, 65 ЖК ( 5464-10 ) наймач і

члени   сім'ї,   що   проживають  разом  з  ним,  набувають  права

користування одним жилим  приміщенням  у  будинку  державного  або

громадського житлового фонду,  особа,  яка вселилась до наймача як

член сім'ї,  не набуває  права  користування  займаним  ним  жилим

приміщенням,  якщо вона зберігає за собою право користування іншим

жилим приміщенням у будинку державного чи  громадського  житлового

фонду або якщо є інші докази того,  що вона при цьому не змінювала

свого постійного місця проживання.

    Виходячи з   положень   Конституції   (   254к/96-ВР   )  про

гарантування громадянам  свободи  пересування  і  вільного  вибору

місця  проживання,  сама по собі наявність чи відсутність прописки

не може бути підставою як для визнання  права  користування  жилим

приміщенням за особою, яка вселилася до наймача, так і для відмови

в цьому.

    14. За змістом ст.  65 ЖК ( 5464-10 ) за особою, яка проживає

у наймача жилого приміщення як  член  його  сім'ї,  не  може  бути

визнано  право  користування  цим приміщенням,  якщо вона зберігає

постійне місце проживання у приватизованому нею жилому приміщенні.

    15. Згідно  з  Положенням  про  паспорт  громадянина  України

(  2503-12 ) (в редакції від 2 вересня 1993 р.) ( 3423-12 ) та ст.

5  Закону "Про громадянство України" ( 2235-14 ) паспорт видається

паспортною  службою  органів  внутрішніх  справ  (ст.  2). У ньому

робляться  відмітки  про  реєстрацію  місця проживання громадянина

(ст. 6). Тому при вирішенні в цивільних справах питань, пов'язаних

з  пропискою  громадян  після прийняття відповідного законодавства

України,  суд  має  керуватися цим законодавством, а не Положенням

про   паспортну   систему  в  СРСР  (затверджене  постановою  Ради

Міністрів СРСР від 28 серпня 1974 р.) та іншим законодавством СРСР

з цих питань.

    16. Відповідно до ст.  9 ЖК ( 5464-10 ) ніхто  не  може  бути

виселений  із  займаного  жилого  приміщення або обмежений у праві

користування ним інакше як з підстав  і  в  порядку,  передбачених

законом. Тому при незаконному позбавленні права користування жилим

приміщенням та обставина,  що особа,  яка купила це приміщення,  є

добросовісним  набувачем,  не  може  бути  підставою для відмови у

відновленні  порушеного  права  і  визнанні  недійсним  акта   про

приватизацію та угоди про відчуження жилого приміщення.

    17. Положення п.  63 Правил обліку громадян,  які  потребують

поліпшення   житлових   умов, і   надання   їм   жилих   приміщень

( 470-84-п )  щодо  перегляду  рішення  з  цього  питання  у  разі

виявлення  обставин,  що  не  були  відомі при його прийнятті,  не

виключають можливості його перегляду з  підстави  відмови  наймача

від одержання ордера на жиле приміщення.

    18. З  часу  одержання наймачем у порядку поліпшення житлових

умов іншого жилого  приміщення,  укладення  договору  найму  цього

приміщення  і  його  заселення  договір  найму попереднього жилого

приміщення відповідно  до  ст.  107  ЖК  (  5464-10  )  вважається

розірваним  і  в  тому  разі,  коли  наймач  продовжує  виконувати

обов'язки за цим договором і не звільнив приміщення повністю.

    Стосовно до  правил  ст.  98  ЖК  (  5464-10  )  наймача,  що

залишився   проживати   в   попередньому   приміщенні   (одночасно

користуючись за договором найму наданим приміщенням), слід вважати

тимчасовим   жильцем,  який  не  набуває  права  користування  цим

приміщенням незалежно від строку проживання  в  ньому  і  підлягає

виселенню без надання іншого жилого приміщення.

    19. Згідно зі ст.  50 ЖК (  5464-10  )  жиле  приміщення,  що

надається громадянам для проживання,  має бути благоустроєним щодо

умов  даного  населеного   пункту   і   відповідати   встановленим

санітарним та технічним вимогам.

    Тому сама по собі згода громадянина прийняти за  ордером  для

поліпшення житлових умов квартиру в недобудованому будинку і згода

на закінчення будівництва квартири власними силами не є  підставою

для  виселення  його  з  сім'єю  з жилого приміщення,  яке він має

звільнити  у  зв'язку  з поліпшенням житлових умов,  до закінчення

будівництва і прийняття  будинку  в  експлуатацію  та включення до

складу житлового фонду.

    20. Відповідно  до  ст.  54  ЖК  (  5464-10  ) право вимагати

надання ізольованого жилого приміщення, що звільнилось у квартирі,

де  проживають  два наймачі і більше,  мають ці наймачі.  Члени їх

сім'ї самостійно таким правом не користуються.

    21. За  змістом  ст.  54  ЖК  (  5464-10  )  право наймача на

вивільнене жиле приміщення в квартирі,  в якій проживало  декілька

наймачів,   виникає  й  у  тому  разі,  коли  це  приміщення  було

самовільно переобладнане в ізольовану квартиру.

    Ізольоване жиле приміщення,  що звільнилося в такій квартирі,

надається  тому з її наймачів,  який потребує  поліпшення житлових

умов,  незалежно від того,  чи перебуває він на квартирному обліку

або від часу взяття на нього. Тільки за відсутності такого наймача

або його прохання про передачу приміщення воно може бути  передано

іншому з них.

    22. У тих випадках,  коли в жилому приміщенні, з якого дитина

вибула  на виховання,  не залишились проживати члени її сім'ї і це

приміщення було надано іншим громадянам або коли вселення в  нього

є неможливим з інших причин,  після закінчення строку виховання їй

у позачерговому порядку відповідно до п.  3 ст.  71 ЖК ( 5464-10 )

надається жиле приміщення виконкомом  місцевої  ради  за  останнім

постійним місцем проживання.

    У разі відмови в наданні жилого приміщення особам,  які мають

право на його позачергове одержання,  судом вирішується  спір  про

надання жилого приміщення, а не про встановлення черговості.

    23. Якщо в складі сім'ї,  що проживає в комунальній квартирі,

є особа,  яка відповідно до ст.  49 ЖК (  5464-10  )  користується

правом  на  додаткову  жилу  площу,  то  наймачу  може бути надано

ізольоване жиле приміщення,  що звільнилось у цій  квартирі,  й  у

тому  разі,  коли  загальний  розмір жилої площі буде перевищувати

норму, встановлену ст. 47 ЖК, але не більше, ніж на додаткову жилу

площу, на яку має право ця особа.

    24. Обмін  жилого  приміщення,  наданого  з урахуванням права

члена сім'ї на додаткову  жилу  площу,  на  інше  відповідне  жиле

приміщення  не позбавляє цього члена сім'ї права на додаткову жилу

площу в приміщенні,  одержаному в порядку обміну. Зокрема, це його

право  має  враховуватися  при вирішенні позову про зміну договору

найму жилого приміщення, одержаного в порядку обміну.

    25. Правила ч.  3 ст.  168 ЖК  (  5464-10  )  про  можливість

розірвання  за вимогою наймодавця укладеного на невизначений строк

договору  найму  жилого  приміщення   в   будинку,   що   належить

громадянину,   лише  за  умови,  що  займане  наймачем  приміщення

необхідне для  проживання  наймодавця  та  членів  його  сім'ї  (з

попередженням про розірвання договору за три місяці) не суперечать

положенням Закону "Про  власність"  (  697-12  )  щодо  здійснення

громадянином  права приватної власності.  В даному разі йдеться не

про встановлення обмежень власнику розпоряджатися своїм майном,  а

про  виконання зобов'язань,  котрі виникли внаслідок розпорядження

власником своїм майном.

    26. Згідно  з  роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України,

даними у п.10 постанови від 12 квітня 1985 р. N 2 ( v0002700-85 ),

наймачу або  члену  його  сім'ї,  який  був відсутнім без поважних

причин понад зазначені у ст.  71 ЖК ( 5464-10 ) строки, суд вправі

відмовити  з  цих  підстав  у  задоволенні  позову  про виселення,

вселення,  обмін,  поділ жилого приміщення, незалежно від того, чи

було пред'явлено зустрічний позов про визнання позивача таким,  що

втратив право на жиле приміщення.

    27. Відповідно  до  п.  2  ст.  71  ЖК  (  5464-10 ) і п.  14

постанови  Пленуму  Верховного  Суду України від 12 квітня 1985 р.

N 2 ( v0002700-85 ) за громадянами,  відсутніми в місці постійного

проживання  за  умовами  й  характером  роботи   (екіпажі   суден,

працівники геологічних,  розвідувальних партій,  експедицій,  інші

працівники,  діяльність яких пов'язана з постійним  пересуванням),

зберігається  право  користування жилим приміщенням на період цієї

роботи.  Вони   можуть   бути   визнані   на  підставі ст.  107 ЖК

такими, що  втратили  це  право,  в  разі  одержання  жилої площі,

вселення  на  жилу  площу  членів  сім'ї  або  в  інших   випадках

забезпечення їх жилою площею для постійного проживання.

    28. Положення   п.   6   Правил   обміну  жилих  приміщень  в

Українській РСР (затверджені постановою Ради Міністрів УРСР від 31

січня 1986 р.  N 31  ( 31-86-п ) щодо необхідності певних родинних

зв'язків при  проведенні обміну на підставі ст.  81 ЖК ( 5464-10 )

не суперечить змісту цієї  статті,  оскільки  Правила  прийняті  у

відповідності зі статтями 84, 89 ЖК.

    Норми житлового законодавства (ст.  81 ЖК ( 5464-10 ),  ст. 5

указу  Президії  Верховної  Ради  УРСР від 21 грудня 1983 р.  "Про

порядок введення в дію Житлового  кодексу УРСР" ( 6236-10 )    про

обмін жилого приміщення, щодо права наймача або члена його сім'ї в

установленому порядку провести обмін жилої площі,  що припадає  на

нього,  в  тому  числі  суміжної  кімнати  або частини кімнати,  з

наймачем іншого жилого приміщення за умови, що той, хто в'їжджає в

порядку  обміну,  вселяється  як  член  сім'ї  тих,  що залишилися

проживати в цьому приміщенні,  не поширюється на  власників  жилих

приміщень і членів їх сім'ї.

    Згідно зі ст.  116 ( 5464-10 )  ЖК  позови  про  зобов'язання

осіб,   які  систематичним  порушенням  правил  співжиття  роблять

неможливим спільне з ними  проживання,  провести  обмін  займаного

жилого  приміщення  на  інше,  зазначене  заінтересованою в обміні

стороною, можуть заявлятись наймодавцем та іншими заінтересованими

особами, в тому числі наймачем іншого жилого приміщення в квартирі

чи будинку.

    29. Правила  ст.  80  ЖК  ( 5464-10 ) щодо примусового обміну

жилого приміщення в судовому порядку в разі відсутності згоди  між

членами  сім'ї  не  поширюються  на  обмін  жилого приміщення,  що

належить їм на праві приватної власності.  Вони  регулюють  тільки

правовідносини   між  членами  сім'ї  наймача  жилих  приміщень  у

державному або громадському житловому фонді.

    Статтею 80  ЖК  (  5464-10  )  і  п.  2  Правил  обміну жилих

приміщень ( 31-86-п ) встановлено загальне  правило,  за  яким  на

вимогу  члена  сім'ї  наймача може бути проведено примусовий обмін

займаного сім'єю наймача жилого приміщення в будинку державного  і

громадського житлового фонду з наймачем іншого жилого приміщення в

будинку  зазначеного  фонду  або  з  членом   житлово-будівельного

кооперативу.  Разом  з  тим не суперечитиме цим правилам і обмін з

власником жилого приміщення,  проведений за згодою  сторони,  якої

він  стосується.  Відчуження  жилого  приміщення при такому обміні

провадиться в нотаріальному порядку  після  постановлення  рішення

суду про обмін.

    30. При примусовому обміні (крім обміну на підставі ч.  2 ст.

116 ЖК  ( 5464-10 ), як правило, не повинно допускатися погіршення

житлових умов відповідачів і мають враховуватись інтереси й  такі,

що  заслуговують на увагу,  доводи членів сім'ї наймача,  зокрема,

вік,  стан здоров'я та інші особливі обставини.  Разом  з  тим  не

можуть  братись  до  уваги  доводи  відповідачів про відсутність у

надаваному приміщенні умов,  яких не було в жилому приміщенні,  що

обмінюється.

    31. На підставі статей 80,  116 ЖК  (  5464-10  )  примусовий

обмін  може  бути  проведено не лише шляхом обміну спірного жилого

приміщення  на  різні  приміщення,   а   й   шляхом   зобов'язання

відповідача  перейти  проживати  в  інше  приміщення,  якщо наймач

останнього переходить у спірне жиле приміщення як член сім'ї осіб,

які там залишаються.

    32. Відмова  у  згоді на обмін жилого приміщення або у видачі

відповідного  ордера  з   тих   мотивів,   що   будинок   підлягає

капітальному  ремонту,  може   відповідно   до   п.  5 ст.  86  ЖК

( 5464-10   )   бути  визнана  обгрунтованою  лише  в  разі,  коли

обмінюване   жиле   приміщення   підлягає    переобладнанню    або

переплануванню.

    33. Суд не може задовольнити вимогу про  визнання  незаконною

відмови у дачі згоди на обмін наймачем жилого приміщення в Україні

на жиле приміщення за її межами,  оскільки ЖК ( 5464-10 ) та  інші

акти законодавства України про обмін жилих приміщень діють у межах

її території, а міжнародні угоди іншого не передбачають.

    34. Виходячи з правил ст.  63 ЖК ( 5464-10 ) жиле приміщення,

що виділяється при  зміні  договору  найму  жилого  приміщення  на

вимогу члена сім'ї наймача (ст. 104 ЖК), не може бути меншим рівня

середньої забезпеченості жилою площею в даному  населеному  пункті

за загальним розміром,  а не за часткою жилої площі,  яка припадає

на кожного із членів сім'ї, що виділяються.

    35. Якщо при виселенні з наданням іншого жилого приміщення на

сім'ю,  що проживала в  жилому  приміщенні,  з  якого  провадиться

виселення,  як  виняток із загального  правила надано дві квартири

за одним  ордером і укладено один договір їх найму, обмін кожної з

цих  квартир  до  зміни  договору може бути проведено за письмовою

згодою членів сім'ї наймача,  що проживають у  цих квартирах  (ст.

79 ЖК ( 5464-10 ), і  примусовий обмін має провадитися також за їх

участю (ст.  80 ЖК).  У тому разі,  коли на кожну  з  цих  квартир

видавався окремий ордер, право на жилу площу в ній і на проведення

обміну набувають особи, вказані в ордері.

    Правила ч.  2  ст.  50 ЖК ( 5464-10 ) про те,  що при наданні

жилих приміщень не допускається заселення однієї  кімнати  особами

різної статі, старшими дев'яти років, крім подружжя, та відповідні

положення підпункту 7 п. 13 Правил обліку громадян, які потребують

поліпшення    житлових   умов, і   надання   їм   жилих  приміщень

( 470-84-п ),  можуть бути підставою для відмови  у  позові  члена

сім'ї наймача про укладення з ним окремого договору найму (ст. 104

ЖК) в тому разі,  коли поділ  жилого  приміщення  за  цим  позовом

призвів би до спільного проживання зазначених осіб різної статі.

    Належність членів сім'ї наймача жилого  приміщення  до  осіб,

які   потребують   поліпшення  житлових  умов,  є  перешкодою  для

задоволення судом позову про поділ цього приміщення в  тому  разі,

коли  необхідність  у  постановці  когось  із  них  на  облік  для

поліпшення житлових умов виникне в  результаті  виділу  позивачеві

ізольованого жилого приміщення,  а до цього підстав для постановки

на квартирний облік не було.

    36. Те,  що чинним законодавством передбачено оплату наймачем

жилого приміщення всієї корисної площі квартири,  не змінює правил

ст. 104  ЖК  (  5464-10  ),  згідно з якими питання про можливість

зміни договору найму  жилого  приміщення  на  вимогу  члена  сім'ї

наймача може вирішуватись виходячи лише з розміру жилої площі.

    При визначенні кола осіб, які мають право користуватися жилим

приміщенням,  проживання  дитини  в  другого  з  батьків  не  може

вважатися передбаченим п.  3 ст.  71 ЖК ( 5464-10 ) поміщенням  на

виховання до родичів дітей, за якими зберігається жиле приміщення.

    37. Визнання ордера недійсним з мотивів,  що він  виданий  на

зайняте приміщення, може мати місце в тому разі, коли останнє було

зайнято правомірно.  При визнанні ордера  недійсним  у  зв'язку  з

видачею його на жиле приміщення,  на яке мають право інші особи (в

тому числі на його заселення), особам, що  одержали цей ордер, має

надаватись інше жиле приміщення,  яке за змістом ч.  2 ст.  117 ЖК

( 5464-10  )  повинно  відповідати  за  розміром  і   благоустроєм

наданому за ордером.

    У інших  передбачених  ст.  117  ЖК  (  5464-10  )   випадках

надається   приміщення,   що  відповідає  санітарним  і  технічним

вимогам.  Воно   може   бути   меншим   від   займаного   і   менш

благоустроєним,  але  разом  з  тим  має  відповідати вимогам,  що

виключають визнання особи,  яка  в  нього  поселилась,  такою,  що

потребує  поліпшення  житлових  умов,  у  тому  числі  у зв'язку з

проживанням в одній кімнаті осіб різної статі,  старших за дев'ять

років, крім подружжя.

    38. Включення  за  заявою  наймача  до  ордера при поліпшенні

житлових умов осіб,  які не  давали  згоди  на  звільнення  жилого

приміщення,  є поданням відомостей,  що не відповідають дійсності;

про потребу  в  поліпшенні  житлових  умов і згідно зі ст.  59  ЖК

( 5464-10 ) тягне  визнання   ордера   недійсним   з   наслідками,

передбаченими ч. 1 ст. 117 цього Кодексу.

    39. Дані в п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від

12 квітня  1985  р.  N  2  ( v0002700-85 ) "Про деякі питання,  що

виникають  у  практиці  застосування  судами   Житлового   кодексу

України"  роз'яснення  щодо  надання  при  виселенні іншого жилого

приміщення,  яке  має  відповідати  за  розміром  і   благоустроєм

наданому,  стосуються  лише  випадків,  коли  визнання  ордера  на

останні пов'язано з тим,  що в порядку черговості було надано жиле

приміщення,  право  користування  яким  (а  не  переважне право на

одержання) належить іншій особі.

    У тих випадках,  коли жиле  приміщення  надано  з  порушенням

черговості  чи  з  іншими порушеннями порядку й умов надання таких

приміщень,  при  визнанні  недійсним  ордера  на  вселення  в   це

приміщення (ст. 59 ЖК ( 5464-10 ) питання щодо надання особам, які

вселилися за цим ордером,  іншого жилого приміщення вирішується за

загальними правилами, передбаченими ст. 117 ЖК.

Надруковано: "Юридичний  вісник України",  N 21 (309),  26 травня

             2001 р.

                ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                       П О С Т А Н О В А

N 4 від 31.03.95

    м.Київ

vd950331 vn4

        Про судову практику в справах про відшкодування

                  моральної (немайнової) шкоди

          ( Із змінами, внесеними згідно з Постановою

                              Пленуму Верховного суду

            N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Відповідно  до положень Конституції України (  254к/96-ВР  ),

зокрема  статей  32,  56,  62 і чинного законодавства,  фізичні та

юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової)

шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних

інтересів.   (   Абзац  преамбули  в  редакції  Постанови  Пленуму

Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Як свідчить  судова  практика,  суди  в  основному  правильно

застосовують норми законодавства, які регулюють зазначені питання.

Поряд  із  цим  в  окремих  випадках припускаються помилок,  рідко

застосовують чинні міжнародні договори,  згода  на  обов'язковість

яких надана Верховною Радою України,  неповно з'ясовують наявність

підстав   для   відшкодування   моральної    шкоди,    недостатньо

обгрунтовують  її розмір, допускають порушення процесуальних норм.

( Абзац преамбули в редакції Постанови Пленуму Верховного суду N 5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Враховуючи це,  а також,  що при розгляді таких справ в судах

виникли  питання,  які  потребують роз'яснення,  Пленум Верховного

Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є:

    1.  Звернути  увагу  судів на те, що встановлене Конституцією

(   254к/96-ВР  )  та  законами  України  право  на  відшкодування

моральної  (немайнової)  шкоди є важливою гарантією захисту прав і

свобод  громадян  та  законних інтересів юридичних осіб. Тому суди

повинні  забезпечити своєчасне, у повній відповідності із законом,

вирішення   справ,   пов'язаних   з  відшкодуванням  такої  шкоди.

(  Пункт  1  із  змінами,  внесеними  згідно  з Постановою Пленуму

Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Відповідно  до   ст.  9  Конституції  (  254к/96-ВР  )  чинні

міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною

Радою  України,  є  частиною  національного законодавства України.

Зокрема,  до них належить  ратифікована  Верховною  Радою  України

Конвенція про  захист  прав людини та основних свобод ( 995_690 ),

яка,  як і інші міжнародні  договори,  підлягає  застосуванню  при

розгляді справ судами. ( Пункт 1 доповнено абзацом другим згідно з

Постановою  Пленуму  Верховного  суду  N  5  (  v0005700-01  ) від

25.05.2001 )

    2. Роз'яснити,  що   спори   про   відшкодування   заподіяної

фізичній   чи   юридичній   особі   моральної  (немайнової)  шкоди

розглядаються, зокрема:

    - коли  право  на  її відшкодування безпосередньо передбачено

нормами Конституції ( 254к/96-ВР ) або випливає з її положень;

    - у  випадках,  передбачених  статтями  7,  440-1  Цивільного

кодексу  Української  РСР  (  1540-06  )  (далі  -  ЦК)  та  іншим

законодавством,  яке  встановлює  відповідальність  за  заподіяння

моральної шкоди  (наприклад,  ст.  49  Закону   "Про   інформацію"

( 2657-12 ),  ст.  44 Закону "Про авторське право і суміжні права"

( 3792-12 );

    - при  порушенні  зобов'язань,  які підпадають під дію Закону

"Про захист прав споживачів" ( 1023-12  )  чи  інших  законів,  що

регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної

(немайнової) шкоди.

(  Пункт  2  в  редакції  Постанови  Пленуму  Верховного  суду N 5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    3. Під моральною  шкодою  слід  розуміти  втрати  немайнового

характеру  внаслідок  моральних  чи фізичних страждань,  або інших

негативних  явищ,   заподіяних   фізичній   чи   юридичній   особі

незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

    Відповідно до  чинного  законодавства  моральна  шкода   може

полягати, зокрема:  у  приниженні  честі,  гідності,  престижу або

ділової репутації,  моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням

здоров'я,    у   порушенні   права   власності   (в   тому   числі

інтелектуальної),  прав, наданих споживачам, інших цивільних прав,

у  зв'язку  з  незаконним  перебуванням  під слідством і судом,  у

порушенні  нормальних   життєвих   зв'язків   через   неможливість

продовження  активного  громадського життя,  порушенні стосунків з

оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

    Під  немайновою  шкодою,  заподіяною  юридичній  особі,  слід

розуміти втрати немайнового характеру,  що  настали  у  зв'язку  з

приниженням   її   ділової   репутації,   посяганням   на  фірмове

найменування,  товарний  знак,  виробничу   марку,   розголошенням

комерційної  таємниці,  а  також  вчиненням  дій,  спрямованих  на

зниження  престижу  чи  підрив  довіри до її діяльності. ( Пункт 3

доповнено  абзацом  третім  згідно з Постановою Пленуму Верховного

суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    4. Відповідно до ст.137 ЦПК ( 1502-06 ) у позовній заяві  про

відшкодування  моральної  (немайнової) шкоди має бути зазначено, в

чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю

її  заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи

розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

    При недотриманні    позивачем   зазначених   вимог   настають

наслідки, передбачені ст.139 ЦПК ( 1502-06 ).

(  Пункт  4  із  змінами,  внесеними  згідно  з Постановою Пленуму

Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    5. Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються

законодавчими  актами,  введеними  у  дію  в  різні  строки,  суду

необхідно  в  кожній  справі  з'ясовувати  характер  правовідносин

сторін  і  встановлювати якими правовими нормами вони регулюються,

чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди

при  даному  виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий

акт,  що  визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в

цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.

(  Абзац перший пункту 5 із змінами, внесеними згідно з Постановою

Пленуму Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Відповідно  до    загальних     підстав     цивільно-правової

відповідальності  обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про

відшкодування моральної (немайнової) шкоди  підлягають:  наявність

такої  шкоди,  протиправність  діяння  її  заподіювача,  наявність

причинного зв'язку між шкодою і протиправним  діянням  заподіювача

та   вини  останнього  в  її  заподіянні.  Суд,  зокрема,  повинен

з'ясувати,  чим   підтверджується   факт   заподіяння   позивачеві

моральних  чи  фізичних страждань або втрат немайнового характеру,

за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні,  в

якій  грошовій  сумі  чи  в якій матеріальній формі позивач оцінює

заподіяну йому шкоду та з чого він при  цьому  виходить,  а  також

інші  обставини,  що  мають  значення для вирішення спору. ( Абзац

пункту  5  в  редакції  Постанови  Пленуму  Верховного  суду  N  5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності

по   відшкодуванню   моральної  шкоди,  якщо  доведе,  що  остання

заподіяна не з її вини.  Відповідальність  заподіювача  шкоди  без

вини  може  мати  місце  лише у випадках,  спеціально передбачених

законодавством.  (  Абзац  пункту  5  в редакції Постанови Пленуму

Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    6. При  застосуванні норм Кодексу законів про  працю  України

( 322-08  )  (далі - КЗпП) щодо порядку розгляду трудових спорів у

справах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові

у зв'язку з виконанням трудових обов'язків,  суди повинні виходити

з  того,  що  за  змістом  ст.  124  Конституції  (  254к/96-ВР  )

потерпілий   має  право  звернутися  з  такими  вимогами  до  суду

безпосередньо.

    Суддя не вправі відмовити особі у прийнятті  заяви  з  такими

вимогами лише з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по

трудових спорах.

(  Пункт  6  в  редакції  Постанови  Пленуму  Верховного  суду N 5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    7. За   змістом  ст.  440-1  ЦК  (  1540-06  )  та інших норм

законодавства,  що регулюють ці правовідносини, заподіяна моральна

(немайнова) шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі,

права  якої  були  безпосередньо  порушені   протиправними   діями

(бездіяльністю)  інших  осіб.  (  Пункт  7  в  редакції  Постанови

Пленуму Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    8.  (  Абзац  перший пункту 8 виключено на підставі Постанови

Пленуму Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    За моральну (немайнову) шкоду,  заподіяну працівником під час

виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація з

якою  цей  працівник  перебуває у трудових відносинах,  а останній

відповідає  перед  нею в порядку регресу (статті 130, 132-134 КЗпП

( 322-08  ),  якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого

(наприклад,   ст.47   Закону   України    "Про    телебачення    і

радіомовлення" ( 3759-12).

    9. Розмір  відшкодування  моральної  (немайнової)  шкоди  суд

визначає  залежно  від  характеру  та  обсягу страждань (фізичних,

душевних,  психічних  тощо),  яких   зазнав   позивач,   характеру

немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з

урахуванням інших обставин.  Зокрема,  враховуються стан  здоров'я

потерпілого,  тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих

стосунках,  ступінь зниження престижу,  ділової репутації,  час та

зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне

-  за  власною  ініціативою  чи  за   зверненням   потерпілого   -

спростування  інформації редакцією засобу масової інформації.  При

цьому  суд  має  виходити  із  засад  розумності,  виваженості  та

справедливості.

    У випадках,   коли   межі   відшкодування   моральної   шкоди

визначаються  у  кратному  співвідношенні  з  мінімальним розміром

заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів  громадян,

суд  при  вирішенні  цього  питання  має виходити з такого розміру

мінімальної  заробітної  плати  чи   неоподатковуваного   мінімуму

доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

    Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди,

суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

(  Пункт  9  в  редакції  Постанови  Пленуму  Верховного  суду N 5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    10. Судам слід мати на увазі,  що  у  разі  заподіяння  особі

моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб,  розмір

відшкодування визначається з урахуванням  ступеня  вини  кожної  з

них.

    На осіб,    які    заподіяли    моральну    шкоду     спільно

(взаємопов'язаними,  сукупними  діями або діями з єдиним наміром),

відповідно до  статтей  174,  451  ЦК  (  1540-06  )  покладається

солідарна відповідальність по її відшкодуванню.

    При заподіянні  особі  моральної  шкоди,  обов'язок   по   її

відшкодуванню  покладається на винних осіб незалежно від того,  чи

була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

    Відповідно до ст.454 ЦК  (  1540-06  )  розмір  відшкодування

моральної  шкоди  може  бути зменшений судом з урахуванням ступеня

вини заподіювача і  потерпілого  та  майнового  стану  відповідача

(громадянина).

    10-1.  При  розгляді  справ  за  позовами  про  відшкодування

моральної шкоди на підставі ст.  56  Конституції  (  254к/96-ВР  )

судам  слід  мати  на увазі,  що при встановленні факту заподіяння

такої шкоди незаконними рішеннями,  діями чи бездіяльністю  органу

державної  влади,  місцевого  самоврядування  або  їх посадових чи

службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає

відшкодуванню    за   рахунок   держави   чи   органів   місцевого

самоврядування.  Дія  цієї  норми  не   поширюється   на   випадки

заподіяння  моральної  шкоди  рішеннями,  діями  чи  бездіяльністю

недержавних органів, їх посадових чи службових осіб. Така шкода за

наявності  необхідних  підстав  може бути відшкодована на підставі

ст. 440-1 ЦК ( 1540-06 ) чи іншого законодавства.

    При вирішенні   спору   про  відшкодування  моральної  шкоди,

заподіяної   громадянинові   незаконними   рішеннями,   діями   чи

бездіяльністю   органу   державної   влади,  його  посадовими  або

службовими особами,  судам слід виходити  з  того,  що  зазначений

орган  має  бути відповідачем у такій справі,  якщо це передбачено

відповідним   законом    (наприклад,    ст.    9    Закону    "Про

оперативно-розшукову діяльність"  ( 2135-12 ).  Якщо ж відповідним

законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або  в  ньому

зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави),

то поряд із відповідним державним органом суд  має  притягнути  як

відповідача відповідний орган Державного казначейства України.

(  Постанову  доповнено  пунктом  10-1 згідно з Постановою Пленуму

Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    11. При  вирішенні  спорів про відшкодування моральної шкоди,

заподіяної  особі  поширенням  відомостей,  які  не   відповідають

дійсності  і  порочать  її  честь,  гідність  та ділову репутацію,

необхідно враховувати роз'яснення,  які дав Пленум Верховного Суду

України в постанові від 28 вересня 1990 року  N 7  ( v0007700-90 )

"Про застосування судами  законодавства,  що регулює захист честі,

гідності і ділової репутації громадян та організацій" (зі змінами,

внесеними   постановами   Пленуму   від  4  червня  1993  р.  N  3

(  v0003700-93  ), від 31 березня 1995 р. N 4 ( v0004700-95 ), від

25  грудня  1996  р.  N 14 ( v0014700-96 ) та від 3 грудня 1997 р.

N  12  (  v0012700-97  ).  (  Абзац  перший  пункту 11 із змінами,

внесеними   згідно  з  Постановою  Пленуму  Верховного  суду  N  5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Зокрема, судам   слід   мати  на  увазі,  що  у  справах  про

спростування відомостей,  поширених засобами масової інформації (в

пресі,   по   радіо  і  телебаченню),  як  відповідачі  до  участі

притягаються  автор,  орган  засобу  масової  інформації,  що   їх

поширив,  а у передбачених законом випадках, і відповідна службова

особа цього  органу,  які  й  несуть  обов'язок  по  відшкодуванню

заподіяної  моральної  шкоди  відповідно до ступеня вини кожного з

них.  Якщо  позивач  не  бажає   притягати   когось   з   них   до

відповідальності,    на   решту   заподіювачів   моральної   шкоди

покладається обов'язок  по  відшкодуванню  тієї  її  частини,  яка

відповідає ступеню їх вини.  В разі, коли орган масової інформації

не називає автора,  суд виходить з  того,  що  вину  за  поширення

зазначених відомостей цей орган взяв на себе.

    На відповідача може бути покладено обов'язок по відшкодуванню

заподіяної моральної шкоди,  не тільки тоді,  коли суд задовольнив

вимоги позивача про спростування поширених відомостей,  а й  тоді,

коли  відповідач  спростував  їх добровільно.  Відповідно до ст.42

Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу)  в

Україні" (  2782-12  )  і  ст.48 Закону України "Про телебачення і

радіомовлення" ( 3759-12  ),  на  органи  масової  інформації,  їх

працівників   і   автора  не  може  бути  покладено  обов'язок  по

відшкодуванню  моральної  шкоди   за   публікацію   чи   поширення

відомостей,  які не відповідають дійсності,  якщо вони містились в

офіційних  повідомленнях  чи  були  одержані   від   інформаційних

агентств  чи  прес-служб  державних  органів  та органів об'єднань

громадян або є  дослівним відтворенням  матеріалів,  опублікованих

іншим  засобом  інформації  (з  посиланням  на  нього),  офіційних

виступів  посадових  осіб  державних  органів,  виступів  народних

депутатів,  або містилися у авторських виступах, які передаються в

ефір без попереднього запису.

    Критична  оцінка  певних  фактів  і   недоліків,   думки   та

судження,  критичні  рецензії  творів не можуть бути підставою для

задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової)  шкоди.

Однак  якщо  при  цьому  допускаються  образа  чи  порушення інших

захищених  законом  прав  особи   (розголошення   без   її   згоди

конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це

може  тягти  за  собою  відшкодування  моральної  шкоди.  (  Абзац

четвертий  пункту  11 в редакції Постанови Пленуму Верховного суду

N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Звернути  увагу судів на те,  що ст.  17 Закону "Про державну

підтримку   засобів   масової   інформації  та  соціальний  захист

журналістів" (  540/97-ВР  )  передбачено  певні  особливості   їх

відповідальності  за заподіяну моральну (немайнову) шкоду. ( Пункт

11 доповнено абзацом п'ятим згідно з Постановою Пленуму Верховного

суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    При вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової)

шкоди    за    позовами   органів   державної   влади,   місцевого

самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат

у  депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам

слід мати на увазі,  що за змістом ч.  4 ст. 17 зазначеного Закону

( 540/97-ВР   )   з'ясуванню  підлягають  наявність  злого  умислу

журналіста  або  засобу  масової  інформації,  а  також   наслідки

використання   потерпілим  можливостей  позасудового  (досудового)

спростування неправдивих відомостей,  відстоювання  його  честі  й

гідності  та врегулювання конфлікту в цілому. ( Пункт 11 доповнено

абзацом  шостим  згідно  з  Постановою Пленуму Верховного суду N 5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Під злим умислом  журналіста  чи  засобу  масової  інформації

необхідно  розуміти  такі  їх  дії,  коли  вони  перед  поширенням

інформації усвідомлювали її  неправдивість  (недостовірність)  або

неправомірність  інших  дій  (поширення  конфіденційної інформації

щодо особи без згоди останньої тощо). ( Пункт 11 доповнено абзацом

сьомим   згідно   з   Постановою   Пленуму  Верховного  суду  N  5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    Вирішуючи питання  про  можливість покладення на журналіста і

засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру  вини

кожного,  суд  має  виходити  із  загальних  засад ЦК ( 1540-06 ).

(   Пункт   11  доповнено  абзацом  восьмим  згідно  з  Постановою

Пленуму Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    12. Звернути  увагу  судів  на те,  що положення ст.24 Закону

України "Про  захист прав споживачів" ( 1023-12 ) щодо одночасного

вирішення  судом  вимог  споживача  про   захист   його   прав   і

відшкодування    моральної    шкоди   не   виключають   можливості

пред'явлення  окремого  позову  про   відшкодування   цієї   шкоди

(наприклад, коли вимоги були задоволені без судового розгляду, але

допущена тяганина).

    Згідно з  тим  же  законом  ці справи можуть бути підсудні за

вибором споживача районному (міському) суду за  місцем  проживання

споживача, за місцем знаходження відповідача, за місцем заподіяння

шкоди або за місцем виконання договору.

    13. Судам  необхідно враховувати,  що відповідно до ст. 237-1

КЗпП  (  322-08 ) (набрала чинності 13 січня 2000 р.) за наявності

порушення прав працівника у сфері трудових  відносин  (незаконного

звільнення або переведення,  невиплати належних йому грошових сум,

виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я  умовах  тощо),

яке  призвело  до  його  моральних  страждань,  втрати  нормальних

життєвих зв'язків чи  вимагає  від  нього  додаткових  зусиль  для

організації  свого  життя,  обов'язок  по  відшкодуванню моральної

(немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений  ним

орган незалежно від форми власності,  виду діяльності чи галузевої

належності.

    Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, передбачені

укладеним   сторонами   контрактом,   які   погіршують   становище

працівника порівняно  з  положеннями ст.  237-1 КЗпП ( 322-08 ) чи

іншим законодавством, згідно зі ст. 9 КЗпП є недійсними.

(  Пункт  13  в  редакції  Постанови  Пленуму  Верховного суду N 5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    14. Відповідно   до   ст.13   Закону   України  "Про  порядок

відшкодування  шкоди,  завданої  громадянинові  незаконними  діями

органів  дізнання,  попереднього  слідства,  прокуратури  і  суду"

(  266/94-ВР  )   питання  про  відшкодування  моральної  шкоди  у

зазначених випадках та її розмір вирішується за заявою громадянина

ухвалою  суду першої інстанції,  який розглядав кримінальну справу

або якому вона мала бути підсудна.

    Розмір моральної  шкоди  в  цих   випадках   визначається   з

урахуванням  обставин  справи,  але за час незаконного перебування

громадянина під слідством чи судом він має бути не  меншим  однієї

мінімальної  заробітної  плати  за  кожен  місяць  перебування під

слідством або судом.  Відшкодування моральної шкоди в цих випадках

провадиться  за  рахунок коштів державного бюджету,  незалежно від

вини  посадових  осіб  органів  дізнання,  попереднього  слідства,

прокуратури і суду.

    15. Судам  слід  мати  на  увазі,  що на правовідносини,  які

виникли до набрання чинності відповідним  законодавчим  актом  про

відшкодування  моральної  шкоди,  обов'язок по її відшкодуванню не

поширюється,  в тому числі й на ті  випадки,  коли  позивач  після

набрання  чинності  цим  актом  ще  зазнає  моральних  чи фізичних

страждань від раніше вчинених неправомірних  дій.  Однак  моральна

шкода    підлягає    відшкодуванню,    якщо    неправомірні    дії

(бездіяльність) відповідача,  що завдають позивачеві моральних або

фізичних  страждань,  почалися  до  набрання  законної  сили актом

законодавства,  яким встановлена  відповідальність  за  заподіяння

такої шкоди, і продовжуються після набрання цим актом чинності.

    16. До  вимог  про відшкодування моральної шкоди,  заподіяної

поширенням відомостей,  що не відповідають  дійсності  і  порочать

честь,  гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи,

згідно з  ч.3  ст.7  ЦК  ( 1540-06 ) застосовується строк позовної

давності  в один рік. До вимог про відшкодування моральної шкоди у

випадках,  передбачених  трудовим  законодавством,  -  тримісячний

строк  (ст.  233 КЗпП ( 322-08 ). До інших вимог про відшкодування

моральної  шкоди,  як  вимог,  що випливають з порушення особистих

немайнових  прав,  строки позовної давності відповідно до ст.83 ЦК

(  1540-06  )  не застосовуються. ( Пункт 16 із змінами, внесеними

згідно    з    Постановою    Пленуму    Верховного    суду   N   5

( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    16-1. Відповідно  до  ст.  24  ЦПК  (  1501-06  )  спори  про

відшкодування  моральної (немайнової) шкоди підвідомчі суду,  якщо

хоча б однією зі сторін у них є громадянин (фізична особа).

    Суду підвідомчі  також  спори  між  юридичними  особами   про

відшкодування   моральної   (немайнової)  шкоди,  якщо  ці  вимоги

взаємопов'язані з іншими вимогами,  вирішення  яких  віднесено  до

відання  суду  загальної  юрисдикції (наприклад,  про спростування

поширеної інформації та відшкодування у зв'язку з  цим  заподіяної

моральної шкоди).

    Підсудність справ даної категорії визначається  за  правилами

ст.  125 ЦПК ( 1502-06 ), тобто за місцем знаходження відповідача,

крім  випадків,  коли  позивачеві  надано  законом  право   вибору

підсудності.

(  Постанову  доповнено  пунктом  16-1 згідно з Постановою Пленуму

Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    17. З метою забезпечення своєчасного і правильного  вирішення

справи, суддя повинен провести ретельну підготовку її до розгляду.

Зокрема, в строки встановлені ст.146 ЦПК ( 1502-06 ),  вчинити всі

необхідні  підготовчі  дії,  передбачені  ст.143  цього  ж Кодексу

( 1502-06 ), залежно від конкретних  обставин  справи, витребувати

від позивача  подання  доказів  про порушення його законних прав і

заподіяну моральну шкоду,  надіслати  відповідачу  копії  позовної

заяви  та доданих до неї документів і зажадати від нього письмових

пояснень щодо заявленого позову,  а за наявності заперечень  проти

нього - подання доказів, що їх підтверджують.

    17-1. Виходячи  з правил статей 4, 5 ЦПК ( 1501-06 ) і статей

28, 49,  50 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05 )

(далі  -  КПК)  потерпілий,  тобто особа,  якій злочином заподіяно

моральну шкоду (внаслідок посягання на здоров'я,  честь, гідність,

знищення   майна,   позбавлення   годувальника  тощо),  має  право

пред'явити позов про її відшкодування у кримінальному процесі  або

в порядку цивільного судочинства.

    У кримінальній  справі  вимоги  про  відшкодування  моральної

шкоди розглядаються і вирішуються судом за умови,  що особу,  якій

її заподіяно,  визнано в установленому законом порядку  потерпілим

та  цивільним  позивачем  і  що у справі є письмова заява,  яка за

змістом відповідає ст.  137 ЦПК ( 1502-06 ).  У  тих  кримінальних

справах, які  відповідно до ст.  27 КПК ( 1001-05 ) порушуються не

інакше  як  за  скаргою  потерпілого,  вимоги  про   відшкодування

моральної  шкоди  можуть  бути  викладені  у  скарзі про порушення

кримінальної справи.

    У разі, коли до надходження кримінальної справи до суду особа

не була визнана потерпілим і цивільним позивачем, ці питання мають

бути  вирішені  у  стадії  віддання  обвинуваченого  до  суду  або

відповідно до вимог ст.  296 КПК ( 1003-05 ) у підготовчій частині

судового засідання.

(  Постанову  доповнено  пунктом  17-1 згідно з Постановою Пленуму

Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    18. При розгляді справ про відшкодування моральної шкоди суди

мають  виявляти  і  всебічно  з'ясовувати  причини  й  умови,   що

призводять   до  порушення  прав  фізичних  і  юридичних  осіб  та

заподіяння  їм  моральної  шкоди,  і  реагувати  на  них  окремими

ухвалами.

    18-1. Рекомендувати судам при вирішенні справ даної категорії

враховувати  відповідні  роз'яснення,  які  містяться в постановах

Пленуму  Верховного Суду України (із внесеними до них змінами) від

27  березня  1992  р.  N  6 ( v0006700-92 ) "Про практику розгляду

судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" та від

12  квітня  1996  р.  N  5  ( v0005700-96 ) "Про практику розгляду

цивільних   справ   за   позовами   про  захист  прав  споживачів.

(  Постанову  доповнено  пунктом  18-1 згідно з Постановою Пленуму

Верховного суду N 5 ( v0005700-01 ) від 25.05.2001 )

    19. Визнати  такими,  що  втратили чинність,  абзаци другий і

третій п.21 постанови  Пленуму  Верховного  Суду  України  від  28

вересня 1990 року  N  7 ( v0007700-90 ) "Про  застосування  судами

законодавства,  що  регулює  захист  честі,   гідності  і  ділової

репутації   громадян   та   організацій"  (із  змінами,  внесеними

постановою   Пленуму  від 4 червня 1993 року N 3).

Голова Верховного Суду України                       В.Ф.Бойко

Секретар Пленуму

Верховного Суду України                              Селіванов

М.П.