ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 )
( Із змінами, внесеними згідно із Законами
N 980-IV ( 980-15 ) від 19.06.2003, ВВР, 2004, N 2, ст.6
N 1255-IV ( 1255-15 ) від 18.11.2003, ВВР, 2004, N 11, ст.140
N 1713-IV ( 1713-15 ) від 12.05.2004, ВВР, 2004, N 33-34, ст.403
N 2135-IV ( 2135-15 ) від 02.11.2004, ВВР, 2005, N 2, ст.37
N 2146-IV ( 2146-15 ) від 03.11.2004, ВВР, 2005, N 2, ст.39
N 2450-IV ( 2450-15 ) від 03.03.2005, ВВР, 2005, N 13, ст.234
N 2452-IV ( 2452-15 ) від 03.03.2005, ВВР, 2005, N 16, ст.257
N 2620-IV ( 2620-15 ) від 02.06.2005, ВВР, 2005, N 26, ст.352
N 2664-IV ( 2664-15 ) від 16.06.2005, ВВР, 2005, N 31, ст.420
N 2705-IV ( 2705-15 ) від 23.06.2005, ВВР, 2005, N 33, ст.427
N 2710-IV ( 2710-15 ) від 23.06.2005, ВВР, 2005, N 32, ст.423
N 2798-IV ( 2798-15 ) від 06.09.2005, ВВР, 2005, N 42, ст.464
N 3165-IV ( 3165-15 ) від 01.12.2005, ВВР, 2006, N 12, ст.102
N 3201-IV ( 3201-15 ) від 15.12.2005, ВВР, 2006, N 13, ст.110
N 3261-IV ( 3261-15 ) від 22.12.2005, ВВР, 2006, N 15, ст.127
N 3348-IV ( 3348-15 ) від 17.01.2006, ВВР, 2006, N 19-20, ст.161
N 3456-IV ( 3456-15 ) від 22.02.2006, ВВР, 2006, N 27, ст.234
N 3480-IV ( 3480-15 ) від 23.02.2006, ВВР, 2006, N 31, ст.268
N 185-V ( 185-16 ) від 21.09.2006, ВВР, 2006, N 46, ст.456
N 501-V ( 501-16 ) від 20.12.2006, ВВР, 2007, N 11, ст.93
N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006, ВВР, 2007, N 10, ст.87
N 1111-V ( 1111-16 ) від 31.05.2007, ВВР, 2007, N 44, ст.512
N 509-VI ( 509-17 ) від 16.09.2008, ВВР, 2008, N 48, ст.358
N 514-VI ( 514-17 ) від 17.09.2008, ВВР, 2008, N 50-51, ст.384
N 661-VI ( 661-17 ) від 12.12.2008, ВВР, 2009, N 15, ст.190
N 675-VI ( 675-17 ) від 17.12.2008, ВВР, 2009, N 15, ст.192
N 692-VI ( 692-17 ) від 18.12.2008, ВВР, 2009, N 17, ст.236
N 800-VI ( 800-17 ) від 25.12.2008, ВВР, 2009, N 19, ст.257
N 1055-VI ( 1055-17 ) від 03.03.2009, ВВР, 2009, N 29, ст.393
N 1254-VI ( 1254-17 ) від 14.04.2009, ВВР, 2009, N 36-37, ст.511
N 1390-VI ( 1390-17 ) від 21.05.2009, ВВР, 2009, N 39, ст.559
N 1617-VI ( 1617-17 ) від 24.07.2009 )
( Зміни по Закону N 1702-VI ( 1702-17 ) від 05.11.2009
будуть внесені після його опублікування )
КНИГА ПЕРША
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Розділ I
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 1
ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством
1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та
майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній
рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх
учасників.
2. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або
іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а
також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не
застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 2. Учасники цивільних відносин
1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні
особи (далі - особи).
2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна,
Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави
та інші суб'єкти публічного права.
Стаття 3. Загальні засади цивільного законодавства
1. Загальними засадами цивільного законодавства є:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого
життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім
випадків, встановлених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та
законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена
законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
Стаття 4. Акти цивільного законодавства України
1. Основу цивільного законодавства України становить
Конституція України ( 254к/96-ВР ).
2. Основним актом цивільного законодавства України є
Цивільний кодекс України.
Актами цивільного законодавства є також інші закони України,
які приймаються відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР )
та цього Кодексу (далі - закон).
Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної
Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини
інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект
закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий
законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з
відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного
кодексу України.
3. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента
України у випадках, встановлених Конституцією України
( 254к/96-ВР ).
4. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету
Міністрів України.
Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить
положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються
відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.
5. Інші органи державної влади України, органи влади
Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові
акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах,
встановлених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законом.
6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території
України.
Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі
1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які
виникли з дня набрання ними чинності.
2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі,
крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну
відповідальність особи.
3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися
актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт
цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що
виникли з моменту набрання ним чинності.
Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір
1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений
актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам
цивільного законодавства.
2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який
передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які
не врегульовані цими актами.
3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів
цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний
розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів
цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а
також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів
цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин
між сторонами.
4. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті
застосовуються і до односторонніх правочинів.
Стаття 7. Звичай
1. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема
звичаєм ділового обороту.
Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами
цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних
відносин.
Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.
2. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного
законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
Стаття 8. Аналогія
1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом,
іншими актами цивільного законодавства або договором, вони
регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів
цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні
відносини (аналогія закону).
2. У разі неможливості використати аналогію закону для
регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до
загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
Стаття 9. Застосування Цивільного кодексу України до
врегулювання відносин у сферах господарювання,
використання природних ресурсів, охорони довкілля,
а також до трудових та сімейних відносин
1. Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання
відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів
та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин,
якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
2. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання
майнових відносин у сфері господарювання.
Стаття 10. Міжнародні договори
1. Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні
відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою
України, є частиною національного цивільного законодавства
України.
2. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у
встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що
встановлені відповідним актом цивільного законодавства,
застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
Глава 2
ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
ТА ОБОВ'ЯЗКІВ. ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
ТА ВИКОНАННЯ ОБОВ'ЯЗКІВ
Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків
1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що
передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб,
що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують
цивільні права та обов'язки.
2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків,
зокрема, є:
1) договори та інші правочини;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та
інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій
особі;
4) інші юридичні факти.
3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо
з актів цивільного законодавства.
4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства,
цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів
органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим
або органів місцевого самоврядування.
5. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства,
цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
6. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства
або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків
може бути настання або ненастання певної події.
Стаття 12. Здійснення цивільних прав
1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний
розсуд.
2. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою
для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.
3. Особа може відмовитися від свого майнового права.
Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин,
нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами
цивільного законодавства.
4. Особа може за відплатним або безвідплатним договором
передати своє майнове право іншій особі, крім випадків,
встановлених законом.
5. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного
або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що
поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не
встановлено судом.
Стаття 13. Межі здійснення цивільних прав
1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй
договором або актами цивільного законодавства.
2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися
від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди
довкіллю або культурній спадщині.
3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати
шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися
моральних засад суспільства.
5. Не допускаються використання цивільних прав з метою
неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним
становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав
вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд
може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також
застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Стаття 14. Виконання цивільних обов'язків
1. Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених
договором або актом цивільного законодавства.
2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є
обов'язковим для неї.
3. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами
заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або
актом цивільного законодавства.
4. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або
його виконання у випадках, встановлених договором або актами
цивільного законодавства.
Глава 3
ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ
Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів
1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у
разі його порушення, невизнання або оспорювання.
2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не
суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом
1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого
особистого немайнового або майнового права та інтересу.
2. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування
майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,
що встановлений договором або законом.
3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу
особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті
13 цього Кодексу.
Стаття 17. Захист цивільних прав та інтересів Президентом
України, органами державної влади, органами влади
Автономної Республіки Крим або органами місцевого
самоврядування
1. Президент України здійснює захист цивільних прав та
інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України
( 254к/96-ВР ).
2. У випадках, встановлених Конституцією України
( 254к/96-ВР ) та законом, особа має право звернутися за захистом
цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу
влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування.
3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки
Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист
цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що
встановлені Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законом.
Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних
прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до
суду.
Стаття 18. Захист цивільних прав нотаріусом
1. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення
виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку,
встановлених законом.
Стаття 19. Самозахист цивільних прав
1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та
права іншої особи від порушень і протиправних посягань.
Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не
заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що
порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам,
що спричинені цим порушенням.
Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи
встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.
Стаття 20. Здійснення права на захист
1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.
2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для
припинення цивільного права, що порушене, крім випадків,
встановлених законом.
Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу
державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування
1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт
індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади
Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування,
якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує
цивільні права або інтереси.
2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим
або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам
цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи
відшкодування майнової шкоди
1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її
цивільного права, має право на їх відшкодування.
2. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або
пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить
зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних
обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором
або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому
розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим
доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі,
право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних
особою, яка порушила право.
4. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до
обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший
спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в
натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження
пошкодженої речі тощо).
Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди
1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої
внаслідок порушення її прав.
2. Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа
зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї
чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також
ділової репутації фізичної або юридичної особи. ( Пункт 4 частини
другої статті 23 в редакції Закону N 3261-IV ( 3261-15 ) від
22.12.2005 )
3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в
інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається
судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та
душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або
позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка
завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування,
а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.
При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги
розумності і справедливості.
4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової
шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром
цього відшкодування.
5. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не
встановлено договором або законом.
Розділ II
ОСОБИ
Підрозділ 1
ФІЗИЧНА ОСОБА
Глава 4
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ
Стаття 24. Поняття фізичної особи
1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною
особою.
Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи
1. Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну
правоздатність) мають усі фізичні особи.
2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її
народження.
У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси
зачатої, але ще не народженої дитини.
3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі
цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням
фізичною особою відповідного віку.
4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у
момент її смерті.
Стаття 26. Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи
1. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні
права та обов'язки.
2. Фізична особа має усі особисті немайнові права,
встановлені Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та цим Кодексом.
3. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що
встановлені цим Кодексом, іншим законом.
4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не
встановлені Конституцією України ( 254к/96-ВР ), цим Кодексом,
іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам
суспільства.
5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних
відносин.
Стаття 27. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи
мати цивільні права та обов'язки
1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не
заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.
2. Правовий акт Президента України, органу державної влади,
органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може
обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом
цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження
передбачено Конституцією України ( 254к/96-ВР ).
Стаття 28. Ім'я фізичної особи
1. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під
своїм ім'ям.
Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається
із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає
із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.
2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа
відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане
ім'я) або діяти без зазначення імені.
3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.
Стаття 29. Місце проживання фізичної особи
1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок,
квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому
(гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в
якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно
обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які
встановлюються законом.
3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до
чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів)
або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або
місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я
тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не
встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами,
опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від
десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та
піклування або судом.
4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти
років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з
них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального
закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її
опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує
щодо неї функції опікуна.
6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Стаття 30. Цивільна дієздатність фізичної особи
1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює
значення своїх дій та може керувати ними.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми
діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх
здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе
цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести
відповідальність у разі їх невиконання.
2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється
цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в
порядку, встановлених законом.
Стаття 31. Часткова цивільна дієздатність фізичної особи,
яка не досягла чотирнадцяти років
1. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років
(малолітня особа), має право:
1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.
Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє
побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи
соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку
вартість;
2) здійснювати особисті немайнові права на результати
інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
2. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею
шкоду.
Стаття 32. Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у
віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років
1. Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу,
фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років
(неповнолітня особа) має право:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або
іншими доходами;
2) самостійно здійснювати права на результати
інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не
заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку)
та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими
коштами на рахунку).
2. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків
(усиновлювачів) або піклувальників.
На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних
засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально
посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і
дозвіл органу опіки та піклування.
3. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами,
що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову
установу на її ім'я, за згодою органу опіки та піклування та
батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
( Частина третя статті 32 в редакції Закону N 3201-IV ( 3201-15 )
від 15.12.2005 )
4. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути
одержана від батьків (усиновлювачів) або піклувальника та органу
опіки та піклування.
( Частина четверта статті 32 в редакції Закону N 3201-IV
( 3201-15 ) від 15.12.2005 )
5. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків
(усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може
обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися
своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її
цього права.
Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього
права, якщо відпали обставини, які були підставою для його
прийняття.
6. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої
особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України
( 1618-15 ).
( Стаття 32 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2620-IV
( 2620-15 ) від 02.06.2005 )
Стаття 33. Цивільна відповідальність неповнолітньої особи
1. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за
порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до
закону.
2. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за
порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів),
піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для
відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки
(усиновлювачі) або піклувальник.
3. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану
нею іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.
Стаття 34. Повна цивільна дієздатність
1. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла
вісімнадцяти років (повноліття).
2. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла
повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту
реєстрації шлюбу.
У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою
повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.
У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з
протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна
цивільна дієздатність зберігається.
Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності
1. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній
особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим
договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або
батьком дитини.
2. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за
рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої
особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або
піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна
дієздатність може бути надана за рішенням суду.
3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній
особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися
підприємницькою діяльністю.
За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів),
піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути
зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває
повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як
підприємця.
4. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі,
поширюється на усі цивільні права та обов'язки.
5. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною
особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна
дієздатність зберігається.
Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи,
якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її
здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи,
якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами,
токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а
також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у
скрутне матеріальне становище.
3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України
( 1618-15 ).
4. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту
набрання законної сили рішенням суду про це.
Стаття 37. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності
фізичної особи
1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена,
встановлюється піклування.
2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може
самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.
3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що
виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна
дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника.
Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що
виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою,
цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування
або суду.
4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів
особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними
здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити
фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно
одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та
розпоряджатися ними.
5. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно
несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за
згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
Стаття 38. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи,
цивільна дієздатність якої була обмежена
1. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність
якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану,
який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення
своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну
дієздатність.
2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними
напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд
поновлює її цивільну дієздатність.
3. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється
на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.
4. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи,
цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним
процесуальним кодексом України ( 1618-15 ).
Стаття 39. Визнання фізичної особи недієздатною
1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо
вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна
усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною
встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України
( 1618-15 ).
3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи
недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена
недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа,
якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати
від заявника її відшкодування.
Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною
1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання
законної сили рішенням суду про це.
2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання
недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням
висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо
психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з
якого вона визнається недієздатною.
Стаття 41. Правові наслідки визнання фізичної особи
недієздатною
1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.
2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого
правочину.
3. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її
інтересах вчиняє її опікун.
4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною
особою, несе її опікун (стаття 1184 цього Кодексу).
Стаття 42. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи,
яка була визнана недієздатною
1. За заявою опікуна або органу опіки та піклування суд
поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана
недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що
внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у
неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та
керувати ними.
2. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи,
яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільним
процесуальним кодексом України ( 1618-15 ).
( Стаття 42 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2798-IV
( 2798-15 ) від 06.09.2005 )
Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою,
якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає
відомостей про місце її перебування.
2. У разі неможливості встановити день одержання останніх
відомостей про місце перебування особи початком її безвісної
відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому
були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей
місяць - перше січня наступного року.
3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою
встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України
( 1618-15 ).
Стаття 44. Опіка над майном фізичної особи, яка визнана
безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце
перебування якої невідоме
1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи
безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання
описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.
2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та
піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої
невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення
судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.
3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно
відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме,
приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за
рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.
4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної
особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце
перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання
особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.
5. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення
суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у
разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.
Стаття 45. Скасування рішення суду про визнання фізичної
особи безвісно відсутньою
1. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою,
з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування,
суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про
визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або
іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної
особи безвісно відсутньою.
Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою
1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у
місці її постійного проживання немає відомостей про місце її
перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за
обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати
її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести
місяців.
2. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними
діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років
від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин
справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього
строку, але не раніше спливу шести місяців.
3. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання
законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала
безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави
припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку
з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її
вірогідної смерті.
4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється
Цивільним процесуальним кодексом України ( 1618-15 ).
Стаття 47. Правові наслідки оголошення фізичної особи
померлою
1. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою
прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.
2. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не
мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що
перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.
Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на
спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.
Стаття 48. Правові наслідки появи фізичної особи, яка була
оголошена померлою
1. Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася
або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за
місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про
оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої
заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення
фізичної особи померлою.
2. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була
оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її
майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно
перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за
винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей
та цінних паперів на пред'явника.
3. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором,
зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент
набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була
оголошена померлою, жива.
У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була
оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.
4. Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і
з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки
Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі
повертається сума, одержана від реалізації цього майна.
Стаття 49. Акти цивільного стану
1. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно
пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють
або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та
обов'язків.
2. Актами цивільного стану є народження фізичної особи,
встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з
громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання
повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності,
визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення,
позбавлення та поновлення батьківських прав, зміна імені,
інвалідність, смерть тощо.
3. Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи
та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна
імені, смерть.
4. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно
до закону.
Народження фізичної особи та її походження, усиновлення,
позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання
шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до
Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах
юстиції в порядку ( 1064-2007-п ), визначеному Кабінетом Міністрів
України.
( Стаття 49 із змінами, внесеними згідно із Законами N 2710-IV
( 2710-15 ) від 23.06.2005, N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 )
Глава 5
ФІЗИЧНА ОСОБА - ПІДПРИЄМЕЦЬ
Стаття 50. Право фізичної особи на здійснення підприємницької
діяльності
1. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не
заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною
дієздатністю.
Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької
діяльності встановлюються Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та
законом.
2. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку
діяльність за умови її державної реєстрації в порядку,
встановленому законом.
Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб -
підприємців є відкритою.
3. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без
державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має
права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є
підприємцем.
Стаття 51. Застосування до підприємницької діяльності
фізичних осіб нормативно-правових актів, що
регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб
1. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються
нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність
юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає
із суті відносин.
Стаття 52. Цивільно-правова відповідальність фізичної
особи - підприємця
1. Фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями,
пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім
майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
2. Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі,
відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою
діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної
сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього
майна.
Стаття 53. Банкрутство фізичної особи - підприємця
1. Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги
кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької
діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому
законом.
Стаття 54. Управління майном, що використовується у
підприємницькій діяльності, органом опіки та
піклування
1. Якщо фізична особа - підприємець визнана безвісно
відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або
якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій
діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та
піклування може призначити управителя цього майна.
Орган опіки та піклування укладає з управителем договір про
управління цим майном.
2. При здійсненні повноважень щодо управління майном
управитель діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником
майна.
3. У договорі про управління майном встановлюються права та
обов'язки управителя.
Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю
управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю
опікуна і піклувальника.
4. Договір про управління майном припиняється, якщо відпали
обставини, на підставі яких він був укладений.
Глава 6
ОПІКА ТА ПІКЛУВАННЯ
Стаття 55. Завдання опіки та піклування
1. Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення
особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх,
неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом
здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати
обов'язки.
Стаття 56. Орган опіки та піклування
1. Органи, на які покладено здійснення опіки та піклування,
їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних
осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом
та іншими нормативно-правовими актами.
Стаття 57. Обов'язок повідомляти про фізичних осіб, які
потребують опіки або піклування
1. Особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує
опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган
опіки та піклування.
Стаття 58. Фізичні особи, над якими встановлюється опіка
1. Опіка встановлюється над малолітніми особами, які
позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які
визнані недієздатними.
Стаття 59. Фізичні особи, над якими встановлюється піклування
1. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які
позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами,
цивільна дієздатність яких обмежена.
Стаття 60. Встановлення опіки та піклування судом
1. Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання
її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та
піклування.
2. Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі
обмеження її цивільної дієздатності і призначає піклувальника за
поданням органу опіки та піклування.
3. Суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при
розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського
піклування, і призначає опікуна за поданням органу опіки та
піклування.
4. Суд встановлює піклування над неповнолітньою особою, якщо
при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена
батьківського піклування, і призначає піклувальника за поданням
органу опіки та піклування.
( Стаття 60 в редакції Закону N 2450-IV ( 2450-15 ) від
03.03.2005 )
Стаття 61. Встановлення опіки та піклування органом опіки та
піклування
1. Орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою
особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків,
встановлених частинами першою та другою статті 60 цього Кодексу.
Стаття 62. Місце встановлення опіки або піклування
1. Опіка або піклування встановлюються за місцем проживання
фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем
проживання опікуна чи піклувальника.
Стаття 63. Призначення опікуна або піклувальника
1. Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та
піклування, крім випадків, встановлених статтею 60 цього Кодексу.
2. Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з
повною цивільною дієздатністю.
3. Фізична особа може бути призначена опікуном або
піклувальником лише за її письмовою заявою.
4. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб,
які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з
урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи
виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника.
При призначенні опікуна для малолітньої особи та при
призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується
бажання підопічного.
5. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох
опікунів чи піклувальників.
( Стаття 63 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2450-IV
( 2450-15 ) від 03.03.2005 )
Стаття 64. Фізична особа, яка не може бути опікуном або
піклувальником
1. Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:
1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були
поновлені;
2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної
особи, яка потребує опіки або піклування.
Стаття 65. Опіка або піклування над фізичною особою, щодо
якої не призначено опікуна або піклувальника
1. До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна
чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює
відповідний орган опіки та піклування.
Стаття 66. Опіка або піклування над фізичною особою, яка
перебуває у спеціальному закладі
1. Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному
закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту
населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено
опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює
цей заклад.
Стаття 67. Права та обов'язки опікуна
1. Опікун зобов'язаний дбати про підопічного, про створення
йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та
лікуванням.
Опікун малолітньої особи зобов'язаний дбати про її виховання,
навчання та розвиток.
2. Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб,
які тримають його без законної підстави.
3. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах
підопічного.
4. Опікун зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних
прав та інтересів підопічного.
Стаття 68. Правочини, які не може вчиняти опікун
1. Опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки,
діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів,
крім передання майна підопічному у власність за договором
дарування або у безоплатне користування за договором позички.
2. Опікун не може здійснювати дарування від імені
підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.
Стаття 69. Права та обов'язки піклувальника
1. Піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати
про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання,
навчання та розвиток.
Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої
обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення
необхідних побутових умов.
2. Піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів
відповідно до статей 32 та 37 цього Кодексу.
3. Піклувальник зобов'язаний вживати заходів щодо захисту
цивільних прав та інтересів підопічного.
Стаття 70. Правочини, на вчинення яких піклувальник не може
давати згоду
1. Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів
між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми
близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність
за договором дарування або у безоплатне користування на підставі
договору позички.
Стаття 71. Правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки
та піклування
1. Опікун не має права без дозволу органу опіки та
піклування:
1) відмовитися від майнових прав підопічного;
2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;
3) укладати договори, які підлягають нотаріальному
посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори
щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
4) укладати договори щодо іншого цінного майна.
2. Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів,
передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу
опіки та піклування.
Стаття 72. Управління майном особи, над якою встановлено
опіку
1. Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання
майна підопічного в його інтересах.
2. Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої
потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном,
повинен враховувати її бажання.
3. Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для
задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів,
відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, допомоги на
підопічну дитину та інших соціальних виплат, призначених на
підопічну дитину відповідно до законів України, доходів від майна
підопічного тощо.
( Частина третя статті 72 в редакції Закону N 1390-VI ( 1390-17 )
від 21.05.2009 )
4. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна,
яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу
опіки та піклування управляти цим майном або передати його за
договором в управління іншій особі.
Стаття 73. Право опікуна та піклувальника на плату за
виконання ними своїх обов'язків
1. Підстави виникнення права на оплату послуг опікуна та
піклувальника, її розмір та порядок виплати встановлюються
Кабінетом Міністрів України.
Стаття 74. Опіка над майном
1. Якщо у особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є
майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном
встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням
майна.
Опіка над майном встановлюється також в інших випадках,
встановлених законом.
Стаття 75. Звільнення опікуна та піклувальника
1. Суд, якщо він призначив опікуна чи піклувальника, або
орган опіки та піклування за заявою особи звільняє її від
повноважень опікуна або піклувальника. Ця заява розглядається
судом або органом опіки та піклування протягом одного місяця.
Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до
винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна або
піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання
заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку.
2. Суд, якщо він призначив піклувальника, або орган опіки та
піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за
заявою особи, над якою встановлено піклування.
3. За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити
особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання
нею своїх обов'язків, порушення прав підопічного, а також у разі
поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони
здоров'я або закладу соціального захисту.
( Стаття 75 із змінами, внесеними згідно із Законами N 2450-IV
( 2450-15 ) від 03.03.2005, N 3348-IV ( 3348-15 ) від 17.01.2006 )
Стаття 76. Припинення опіки
1. Опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи
батькам (усиновлювачам).
2. Опіка припиняється у разі досягнення підопічним
чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки
опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.
3. Опіка припиняється у разі поновлення цивільної
дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.
Стаття 77. Припинення піклування
1. Піклування припиняється у разі:
1) досягнення фізичною особою повноліття;
2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;
3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна
дієздатність якої була обмежена.
Стаття 78. Надання дієздатній фізичній особі допомоги у
здійсненні її прав та виконанні обов'язків
1. Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може
самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має
право обрати собі помічника.
Помічником може бути дієздатна фізична особа.
За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника
реєструється органом опіки та піклування, що підтверджується
відповідним документом.
2. Помічник має право на одержання пенсії, аліментів,
заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній
особі, яка потребує допомоги.
3. Помічник має право вчиняти дрібні побутові правочини в
інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому
повноважень.
4. Помічник представляє особу в органах державної влади,
органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого
самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з
обслуговуванням населення.
Помічник може представляти фізичну особу в суді лише на
підставі окремої довіреності.
5. Послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено за
домовленістю сторін.
6. Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка
потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника
припиняються.
Стаття 79. Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та
піклування
1. Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою,
в тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування
або до суду.
2. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до
відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та
піклування, або до суду.
Підрозділ 2
ЮРИДИЧНА ОСОБА
Глава 7
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЮРИДИЧНУ ОСОБУ
Стаття 80. Поняття юридичної особи
1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у
встановленому законом порядку.
Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і
дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Стаття 81. Види юридичних осіб
1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб
та (або) майна.
2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення,
поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб
публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі
установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом
Президента України, органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення,
організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб
приватного права.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб
публічного права встановлюються Конституцією України
( 254к/96-ВР ) та законом.
4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового
поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.
Стаття 82. Участь юридичних осіб публічного права у цивільних
відносинах
1. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах
поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено
законом.
Стаття 83. Організаційно-правові форми юридичних осіб
1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств,
установ та в інших формах, встановлених законом.
2. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб
(учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство
може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено
законом.
Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
3. Установою є організація, створена однією або кількома
особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею,
шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети,
визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Особливості правового статусу окремих видів установ
встановлюються законом.
4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та
установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ
не встановлені законом.
Стаття 84. Підприємницькі товариства
1. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з
метою одержання прибутку та наступного його розподілу між
учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише
як господарські товариства (повне товариство, командитне
товариство, товариство з обмеженою або додатковою
відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі
кооперативи.
Стаття 85. Непідприємницькі товариства
1. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають
на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між
учасниками.
2. Особливості правового статусу окремих видів
непідприємницьких товариств встановлюються законом.
Стаття 86. Здійснення підприємницької діяльності
непідприємницькими товариствами та установами
1. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи,
об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю
основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо
інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті,
для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
Стаття 87. Створення юридичної особи
1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники)
розробляють установчі документи, які викладаються письмово і
підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не
встановлений інший порядок їх затвердження.
2. Установчим документом товариства є затверджений учасниками
статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не
встановлено законом.
Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту,
затвердженого цією особою.
3. Установа створюється на підставі індивідуального або
спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками).
Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення
установи установчий акт, складений однією або кількома особами,
може бути скасований засновником (засновниками).
4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної
реєстрації.
Стаття 88. Вимоги до змісту установчих документів
1. У статуті товариства вказуються найменування юридичної
особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок
прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з
нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені
цим Кодексом або іншим законом.
2. У засновницькому договорі товариства визначаються
зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної
діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна
учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького
договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.
3. В установчому акті установи вказується її мета,
визначаються майно, яке передається установі, необхідне для
досягнення цієї мети, структура управління установою. Якщо в
установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із
зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює
державну реєстрацію.
( Стаття 88 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2452-IV
( 2452-15 ) від 03.03.2005 )
Стаття 89. Державна реєстрація юридичної особи
1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку,
встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до
єдиного державного реєстру, відкритого для загального
ознайомлення.
2. Порушення встановленого законом порядку створення
юридичної особи або невідповідність її установчих документів
закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної
особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів
(недоцільність тощо) не допускається.
3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її
проведенням можуть бути оскаржені до суду.
4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про
організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування,
місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету
установи, а також інші відомості, встановлені законом.
5. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають
чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у
випадках, встановлених законом, - з моменту повідомлення органу,
що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та
їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної
реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з
урахуванням цих змін.
Стаття 90. Найменування юридичної особи
1. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить
інформацію про її організаційно-правову форму.
Найменування установи має містити інформацію про характер її
діяльності.
Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене
найменування.
2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може
мати комерційне (фірмове) найменування.
Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути
зареєстроване у порядку, встановленому законом.
3. Найменування юридичної особи вказується в її установчих
документах і вноситься до єдиного державного реєстру.
4. У разі зміни свого найменування юридична особа крім
виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити
оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких
публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, та
повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних
відносинах.
5. Юридична особа не має права використовувати найменування
іншої юридичної особи.
Стаття 91. Цивільна правоздатність юридичної особи
1. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та
обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих,
які за своєю природою можуть належати лише людині.
2. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена
лише за рішенням суду.
3. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності,
перелік яких встановлюється законом, після одержання нею
спеціального дозволу (ліцензії).
4. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту
її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного
реєстру запису про її припинення.
Стаття 92. Цивільна дієздатність юридичної особи
1. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і
здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих
документів та закону.
Порядок створення органів юридичної особи встановлюється
установчими документами та законом.
2. У випадках, встановлених законом, юридична особа може
набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх
учасників.
3. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів
юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти
в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не
перевищувати своїх повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо
представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім
випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за
всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
4. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які
відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені
юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва,
вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними
юридичній особі.
Стаття 93. Місцезнаходження юридичної особи
1. Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або
особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи
закону виступають від її імені.
( Стаття 93 в редакції Закону N 2452-IV ( 2452-15 ) від
03.03.2005 )
Стаття 94. Особисті немайнові права юридичної особи
1. Юридична особа має право на недоторканність її ділової
репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші
особисті немайнові права, які можуть їй належати.
Особисті немайнові права юридичної особи захищаються
відповідно до глави 3 цього Кодексу.
Стаття 95. Філії та представництва
1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що
розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину
її функцій.
2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи,
що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює
представництво і захист інтересів юридичної особи.
3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони
наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на
підставі затвердженого нею положення.
4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною
особою і діють на підставі виданої нею довіреності.
5. Відомості про філії та представництва юридичної особи
включаються до єдиного державного реєстру.
Стаття 96. Відповідальність юридичних осіб
1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми
зобов'язаннями.
2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім
належним їй майном.
3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за
зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за
зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків,
встановлених установчими документами та законом.
4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну
відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної
реєстрації.
Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників
(засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі
наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної
особи.
Стаття 97. Управління товариством
1. Управління товариством здійснюють його органи.
2. Органами управління товариством є загальні збори його
учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 98. Загальні збори учасників товариства
1. Загальні збори учасників товариства мають право приймати
рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих,
що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.
2. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від
числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими
документами або законом.
Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження
майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше
відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства
приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не
встановлено законом.
3. Учасник товариства не має права голосу при вирішенні
загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину
та щодо спору між ним і товариством.
4. Порядок скликання загальних зборів визначається в
установчих документах товариства. Учасники товариства, що
володіють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати
скликання загальних зборів.
Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не
виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.
5. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником
товариства до суду.
Стаття 99. Виконавчий орган товариства
1. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють
виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
2. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або
кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб,
приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини
другої статті 98 цього Кодексу.
3. Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час
усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих
документах не визначені підстави усунення членів виконавчого
органу від виконання своїх обов'язків.
4. Назвою виконавчого органу товариства відповідно до
установчих документів або закону може бути "правління", "дирекція"
тощо.
Стаття 100. Право участі у товаристві
1. Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і
не може окремо передаватися іншій особі.
2. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо
установчими документами не встановлений обов'язок учасника
письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений
строк, який не може перевищувати одного року.
3. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених
установчими документами або законом, може бути виключений з
товариства.
Стаття 101. Управління установою
1. Засновники установи не беруть участі в управлінні нею.
В установі обов'язково створюється правління, до якого
застосовуються положення статті 99 цього Кодексу.
Установчий акт може передбачати створення також інших
органів, визначати порядок формування цих органів та їх склад.
2. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада.
Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном
установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю
відповідно до установчого акта.
Стаття 102. Передання майна установі
1. В установчому акті визначається майно, яке засновник (а в
разі його смерті - зобов'язана особа) повинен передати установі
після її державної реєстрації.
Стаття 103. Зміна мети установи та структури управління
1. Якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно
загрожує суспільним інтересам, то відповідний орган, який здійснює
державну реєстрацію, може звернутися до суду з заявою про
визначення іншої мети установи за погодженням з органами
управління установою.
2. У разі зміни мети установи суд повинен враховувати наміри
засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна
установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди
призначалися за наміром засновника.
3. Суд може змінити структуру управління установи, якщо це
необхідно внаслідок зміни мети установи або з інших поважних
причин.
4. У разі зміни мети установи або зміни структури управління
установи її правління зобов'язане повідомити суд у письмовій формі
про свою думку з цього питання.
Стаття 104. Припинення юридичної особи
1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього
свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам -
правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в
результаті ліквідації.
2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до
єдиного державного реєстру запису про її припинення.
3. Порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення
її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.
Стаття 105. Обов'язки особи, що прийняла рішення про
припинення юридичної особи
1. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв
рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно
письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію,
який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що
юридична особа перебуває у процесі припинення.
2. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв
рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з
припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора
тощо) та встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи
відповідно до цього Кодексу. ( Абзац перший частини другої статті
105 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3456-IV ( 3456-15 )
від 22.02.2006 )
Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може
бути покладено на орган управління юридичної особи.
3. З моменту призначення комісії до неї переходять
повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія
виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
4. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в друкованих
засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про
державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення
про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення
кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох
місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної
особи.
Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення
кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення
юридичної особи.
Стаття 106. Злиття, приєднання, поділ та перетворення
юридичної особи
1. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи
здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної
особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках,
передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів
державної влади.
2. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних
органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом
злиття або приєднання.
Стаття 107. Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття,
приєднання, поділу та перетворення
1. Кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати
від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання, крім
випадків, передбачених законом.
( Частина перша статті 107 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 1617-VI ( 1617-17 ) від 24.07.2009 )
2. Після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами
та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення
юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття,
приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі
поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо
всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх
її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які
оспорюються сторонами.
3. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються
учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про
її припинення.
Нотаріально посвідчені копії передавального акта та
розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну
реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що
припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію,
за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.
4. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є
підставою для відмови у внесенні до єдиного державного реєстру
запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації
створюваних юридичних осіб - правонаступників.
5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних
осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків
юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи -
правонаступники несуть солідарну відповідальність перед
кредиторами юридичної особи, що припинилася.
Стаття 108. Перетворення юридичної особи
1. Перетворенням юридичної особи є зміна її
організаційно-правової форми.
2. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять
усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи.
Стаття 109. Виділ
1. Виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна,
прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох
створюваних нових юридичних осіб.
2. До виділу застосовуються за аналогією положення частин
першої, другої та четвертої статті 105 та положення статей 106 і
107 цього Кодексу.
Стаття 110. Ліквідація юридичної особи
1. Юридична особа ліквідується:
1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи,
уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у
зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну
особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших
випадках, передбачених установчими документами;
2) за рішенням суду про визнання судом недійсною державної
реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні
порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках,
встановлених законом.
2. Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах,
зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті, може бути
пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію,
учасником юридичної особи, а щодо акціонерних товариств - також
Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. ( Абзац
перший частини другої статті 110 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 514-VI ( 514-17 ) від 17.09.2008 )
Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його
учасників або орган, уповноважений установчими документами
приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути
покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.
3. Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для
задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в
порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності
або визнання банкрутом.
4. Особливості ліквідації банків встановлюються законом про
банки і банківську діяльність.
Стаття 111. Порядок ліквідації юридичної особи
1. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для
пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний
баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що
ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про
результати їх розгляду.
Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками
юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію
юридичної особи.
2. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що
ліквідується, провадиться у порядку черговості, встановленої
статтею 112 цього Кодексу, відповідно до проміжного ліквідаційного
балансу, починаючи від дня його затвердження, за винятком
кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом
місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.
В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується,
грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна
комісія здійснює продаж майна юридичної особи.
3. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна
комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується
учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про
ліквідацію юридичної особи.
4. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення
вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не
встановлено установчими документами юридичної особи або законом.
5. Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного
державного реєстру запису про її припинення.
Стаття 112. Задоволення вимог кредиторів
1. У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги
її кредиторів задовольняються у такій черговості:
1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю,
та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників,
пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за
використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;
3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів
(обов'язкових платежів);
4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог,
що належать кожному кредитору цієї черги.
2. Черговість задоволення вимог кредиторів за договорами
страхування визначається законом.
( Статтю 112 доповнено частиною згідно із Законом N 675-VI
( 675-17 ) від 17.12.2008 )
3. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог
кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до
затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до
суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги
кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося
після ліквідації юридичної особи.
4. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку,
встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення,
задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що
залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених
своєчасно.
5. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією,
якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про
повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до
суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду
кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через
відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються
погашеними.
Глава 8
ПІДПРИЄМНИЦЬКІ ТОВАРИСТВА
Параграф 1. Господарські товариства
1. Загальні положення
Стаття 113. Поняття та види господарських товариств
1. Господарським товариством є юридична особа, статутний
(складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.
2. Господарські товариства можуть бути створені у формі
повного товариства, командитного товариства, товариства з
обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного
товариства.
Стаття 114. Учасники господарського товариства
1. Учасником господарського товариства може бути фізична або
юридична особа.
Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути
встановлено законом.
2. Господарське товариство, крім повного і командитного
товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним
учасником.
Стаття 115. Майно господарського товариства
1. Господарське товариство є власником:
1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність
як вклад до статутного (складеного) капіталу;
2) продукції, виробленої товариством у результаті
господарської діяльності;
3) одержаних доходів;
4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені
законом.
2. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського
товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові
чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не
встановлено законом.
Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства
здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках,
встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній
перевірці.
Стаття 116. Права учасників господарського товариства
1. Учасники господарського товариства мають право у порядку,
встановленому установчим документом товариства та законом:
1) брати участь в управлінні товариством у порядку,
визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених
законом;
2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати
його частину (дивіденди);
3) вийти у встановленому порядку з товариства;
4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному)
капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у
товаристві, у порядку, встановленому законом;
5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку,
встановленому установчим документом.
2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші
права, встановлені установчим документом товариства та законом.
Стаття 117. Обов'язки учасників господарського товариства
1. Учасники господарського товариства зобов'язані:
1) додержуватися установчого документа товариства та
виконувати рішення загальних зборів;
2) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому
числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади
(оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що
передбачені установчим документом;
3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну
інформацію про діяльність товариства.
2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші
обов'язки, встановлені установчим документом товариства та
законом.
Стаття 118. Залежне господарське товариство
1. Господарське товариство (товариство з обмеженою або
додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним,
якщо іншому (головному) господарському товариству належать
двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з
обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше
відсотків простих акцій акціонерного товариства.
2. Господарське товариство, яке придбало або іншим чином
набуло двадцять або більше відсотків статутного капіталу
товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять
або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства,
зобов'язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому
законом.
2. Повне товариство
Стаття 119. Поняття повного товариства
1. Повним є товариство, учасники якого відповідно до
укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність
від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну)
відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм
належить.
2. Особа може бути учасником тільки одного повного
товариства.
3. Учасник повного товариства не має права без згоди інших
учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в
інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які
становлять предмет діяльності товариства.
У разі порушення цього правила товариство має право за своїм
вибором вимагати від такого учасника або відшкодування завданих
товариству збитків, або передання товариству усієї вигоди, набутої
за такими правочинами.
4. Найменування повного товариства має містити імена
(найменування) всіх його учасників, слова "повне товариство" або
містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням
слів "і компанія", а також слова "повне товариство".
Стаття 120. Засновницький договір повного товариства
1. Повне товариство створюється і діє на підставі
засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма
його учасниками.
2. Засновницький договір повного товариства крім відомостей,
передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про:
розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок
зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір,
склад та строки внесення ними вкладів.
Стаття 121. Управління повним товариством
1. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за
спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства
можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається
більшістю голосів учасників.
2. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо
засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення
кількості голосів.
3. Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи
уповноважений він вести справи товариства, має право
ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ
товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за
домовленістю учасників товариства, є нікчемною.
Стаття 122. Ведення справ повного товариства
1. Кожний учасник повного товариства має право діяти від
імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що
всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено
окремим учасникам.
У разі спільного ведення учасниками справ товариства для
вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників
товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного
товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені
товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками,
яким доручено ведення справ товариства.
У відносинах з третіми особами повне товариство не може
посилатися на положення засновницького договору, які обмежують
повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від
імені товариства, крім випадків, коли буде доведено, що третя
особа у момент вчинення правочину знала чи могла знати про
відсутність в учасника товариства права діяти від імені
товариства.
2. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах,
але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не
були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства
відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку
з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю
перевищує ці витрати.
3. У разі спору між учасниками повного товариства
повноваження на ведення справ товариства, надані одному чи кільком
учасникам, можуть бути припинені судом на вимогу одного чи кількох
інших учасників товариства за наявності для цього достатніх
підстав, зокрема внаслідок грубого порушення учасником,
уповноваженим на ведення справ товариства, своїх обов'язків чи
виявлення його нездатності до розумного ведення справ. На підставі
рішення суду до засновницького договору товариства вносяться
необхідні зміни.
Стаття 123. Розподіл прибутку та збитків повного товариства
1. Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між
його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі,
якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю
учасників.
2. Позбавлення учасника повного товариства права на участь у
розподілі прибутку чи збитків не допускається.
Стаття 124. Відповідальність учасників повного товариства за
його зобов'язаннями
1. У разі недостатності у повного товариства майна для
задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного
товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства
усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення.
2. Учасник повного товариства відповідає за боргами
товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його
вступу в товариство.
3. Учасник повного товариства, який вибув із товариства,
відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту
його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом
трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за
рік, у якому він вибув із товариства.
4. Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги
товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній
частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність
пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.
Стаття 125. Зміни у складі учасників повного товариства
1. Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у
зв'язку з:
1) виходом учасника повного товариства з його складу з
власної ініціативи;
2) виключенням із складу учасників;
3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать від
учасника.
2. Порядок і особливості виходу, виключення та вибуття
учасників зі складу повного товариства визначаються цим Кодексом,
іншим законом та засновницьким договором.
Стаття 126. Вихід з повного товариства
1. Учасник повного товариства, яке було створене на
невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства,
заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу
із товариства.
Достроковий вихід учасника з повного товариства, що засноване
на певний строк, допускається лише з поважних причин.
2. Відмова від права вийти з повного товариства є нікчемною.
Стаття 127. Передання учасником частки (її частини) у
складеному капіталі повного товариства
1. Учасник повного товариства має право за згодою інших його
учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину
іншому учасникові товариства або третій особі.
2. У разі передання частки (її частини) новому учасникові до
нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що
належали учасникові, який передав частку (її частину). Особа, якій
передано частку (її частину), відповідає за зобов'язаннями
товариства відповідно до частини другої статті 124 цього Кодексу.
3. У разі передання учасником товариства усієї частки іншій
особі участь цього учасника в повному товаристві припиняється і
для нього настають наслідки, передбачені частиною третьою статті
124 цього Кодексу.
Стаття 128. Виключення зі складу учасників повного товариства
1. Учасник повного товариства, який систематично не виконує
чи виконує неналежним чином обов'язки, покладені на нього
товариством, або який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю)
досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у
порядку, встановленому засновницьким договором.
2. Рішення про виключення зі складу учасників повного
товариства може бути оскаржене до суду.
Стаття 129. Вибуття з повного товариства
1. Повне товариство може прийняти рішення про визнання
учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, у
разі:
1) смерті учасника або оголошення його померлим - за
відсутності спадкоємців;
2) ліквідації юридичної особи - учасника товариства, в тому
числі у зв'язку з визнанням її банкрутом;
3) визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної
дієздатності або визнання безвісно відсутнім;
4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації
юридичної особи - учасника товариства, зокрема у зв'язку з її
неплатоспроможністю;
5) звернення стягнення на частину майна повного товариства,
що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства.
2. Рішення про визнання учасника повного товариства таким, що
вибув із його складу, може бути оскаржене заінтересованими особами
до суду.
3. У разі вибуття учасника з повного товариства з підстав,
передбачених частиною першою цієї статті, товариство може
продовжити свою діяльність, якщо інше не встановлено засновницьким
договором товариства чи домовленістю між учасниками, що
залишаються.
Стаття 130. Розрахунки у разі виходу, виключення та вибуття з
повного товариства
1. Учасникові, що вийшов, якого виключено або який вибув з
повного товариства з підстав, встановлених у статтях 126, 128 і
129 цього Кодексу, виплачується вартість частини майна товариства,
пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі
товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором.
2. Якщо спадкоємець учасника повного товариства - фізичної
особи або правонаступник юридичної особи не вступив у повне
товариство, розрахунки з ним здійснюються відповідно до частини
першої цієї статті.
3. Порядок визначення вартості частки учасника у майні
повного товариства та строки її виплати встановлюються
засновницьким договором і законом.
Стаття 131. Звернення стягнення на частину майна повного
товариства, пропорційну частці учасника
товариства у складеному капіталі
1. Звернення стягнення на частку учасника у складеному
капіталі повного товариства за його власними зобов'язаннями
допускається тільки у разі недостатності іншого майна для
задоволення вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника
повного товариства для виконання його зобов'язань перед
кредиторами вони можуть вимагати у встановленому порядку виділу
частини майна повного товариства, пропорційної частці
учасника-боржника у складеному капіталі товариства.
2. Частина майна повного товариства, пропорційна частці
учасника-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій
формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент
вибуття такого учасника з товариства.
Стаття 132. Ліквідація повного товариства
1. Повне товариство ліквідовується на підставах, встановлених
статтею 110 цього Кодексу, а також у разі, якщо в товаристві
залишається один учасник. Цей учасник має право протягом шести
місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства,
перетворити таке товариство в інше господарське товариство у
порядку, встановленому цим Кодексом.
2. У разі виходу учасника з повного товариства, виключення
одного з його учасників із товариства, смерті учасника товариства,
ліквідації юридичної особи - учасника товариства або звернення
кредитором одного з учасників стягнення на частину майна,
пропорційну його частці у складеному капіталі, товариство може
продовжити свою діяльність, якщо це передбачено засновницьким
договором товариства чи домовленістю між учасниками, що
залишаються.
3. Командитне товариство
Стаття 133. Основні положення про командитне товариство
1. Командитним товариством є товариство, в якому разом з
учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку
діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну)
відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном
(повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які
несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах
сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності
товариства.
2. Найменування командитного товариства має містити імена
(найменування) всіх повних учасників, слова "командитне
товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного
учасника з доданням слів "і компанія", а також слова "командитне
товариство".
Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я
вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.
3. До командитного товариства застосовуються положення про
повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим
законом.
Стаття 134. Засновницький договір командитного товариства
1. Командитне товариство створюється і діє на підставі
засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма
повними учасниками.
2. Засновницький договір командитного товариства крім
відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити
відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства;
розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у
складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників.
3. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у
командитному товаристві залишився один повний учасник,
засновницький договір переоформляється в одноособову заяву,
підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється
одним повним учасником, то установчим документом є одноособова
заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією
статтею для командитного товариства.
Стаття 135. Учасники командитного товариства
1. Правовий статус повних учасників командитного товариства
та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства встановлюються
положеннями цього Кодексу про учасників повного товариства.
2. Особа може бути повним учасником тільки в одному
командитному товаристві.
Повний учасник командитного товариства не може бути учасником
повного товариства.
Повний учасник командитного товариства не може бути
вкладником цього самого товариства.
3. Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати
п'ятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства.
На момент державної реєстрації командитного товариства кожний
із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому
законом.
Стаття 136. Управління командитним товариством
1. Управління діяльністю командитного товариства здійснюється
повними учасниками у порядку, встановленому цим Кодексом для
повного товариства.
2. Вкладники не мають права брати участі в управлінні
діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій
повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники
командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки
за довіреністю.
Стаття 137. Права та обов'язки вкладника командитного
товариства
1. Вкладник командитного товариства зобов'язаний зробити
вклад до складеного капіталу. Внесення вкладів посвідчується
свідоцтвом про участь у командитному товаристві.
2. Вкладник командитного товариства має право:
1) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його
частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому
засновницьким договором (меморандумом);
2) діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності
та відповідно до неї;
3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану
частку (її частину) в складеному капіталі товариства відповідно до
положень статті 147 цього Кодексу.
Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька
вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до
їхніх часток у складеному капіталі товариства;
4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі
ліквідації товариства;
5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;
6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та
одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким
договором (меморандумом);
7) передати свою частку (її частину) у складеному капіталі
іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.
Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє
його участь у командитному товаристві.
3. Засновницьким договором (меморандумом) командитного
товариства можуть бути передбачені також інші права вкладника.
Стаття 138. Відповідальність вкладника командитного
товариства
1. Якщо вкладник командитного товариства вчиняє правочин від
імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, то в
разі схвалення його дій командитним товариством він звільняється
від відповідальності перед кредиторами за вчинений правочин.
Якщо схвалення командитного товариства не буде отримано,
вкладник відповідає перед третіми особами за вчиненим ним
правочином усім своїм майном, на яке відповідно до закону може
бути звернене стягнення.
2. Вкладник командитного товариства, який не вніс
передбаченого засновницьким договором (меморандумом) вкладу, несе
відповідальність перед товариством у порядку, встановленому
засновницьким договором (меморандумом).
Стаття 139. Ліквідація командитного товариства
1. Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх
вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх
вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство.
Командитне товариство ліквідовується також на підставах,
встановлених статтею 132 цього Кодексу.
Командитне товариство не зобов'язане ліквідовуватись, якщо в
ньому залишаються хоча б один повний учасник і один вкладник.
2. У разі ліквідації командитного товариства, після
розрахунків з кредиторами, вкладники мають переважне право перед
повними учасниками на одержання вкладів у порядку та на умовах,
встановлених цим Кодексом, іншим законом і засновницьким договором
(меморандумом). За недостатності коштів товариства для повного
повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються
між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі
товариства.
4. Товариство з обмеженою відповідальністю
Стаття 140. Поняття товариства з обмеженою відповідальністю
1. Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним
або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений
на частки, розмір яких встановлюється статутом.
2. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не
відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків,
пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх
вкладів.
Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть
солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості
невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
3. Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має
містити найменування товариства, а також слова "товариство з
обмеженою відповідальністю".
Стаття 141. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю
1. Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою
відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї
кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає
перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі
спливом цього строку - ліквідації у судовому порядку, якщо
кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати
єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є
одна особа.
Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою
відповідальністю, яке має одного учасника.
Стаття 142. Договір про заснування товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується
кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити
взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають
договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування
товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення
товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному
капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів
та інші умови.
2. Договір про заснування товариства з обмеженою
відповідальністю не є установчим документом. Подання цього
договору при державній реєстрації товариства не є обов'язковим.
Стаття 143. Статут товариства з обмеженою відповідальністю
1. Установчим документом товариства з обмеженою
відповідальністю є статут.
Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім
відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити
відомості про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки
кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і
порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування
резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному
фонді.
2. Статут товариства з обмеженою відповідальністю зі всіма
наступними змінами зберігається в органі, що здійснив державну
реєстрацію товариства, і є відкритим для ознайомлення.
Стаття 144. Статутний капітал товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю
складається з вартості вкладів його учасників.
Відповідно до статутного капіталу визначається мінімальний
розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів.
Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру,
встановленого законом.
2. Не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою
відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного
капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до
товариства.
3. До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою
відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж
п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного
капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом
першого року діяльності товариства.
Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не
сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити
про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні
зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про
ліквідацію товариства.
4. Якщо після закінчення другого чи кожного наступного
фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою
відповідальністю виявиться меншою від статутного капіталу,
товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного
капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в
установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про
внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів
товариства стає меншою від визначеного законом мінімального
розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.
5. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою
відповідальністю допускається після повідомлення в порядку,
встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі
кредитори мають право вимагати дострокового припинення або
виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм
збитків.
6. Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою
відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками
вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів
встановлюється законом і статутом товариства.
Стаття 145. Управління товариством з обмеженою
відповідальністю
1. Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є
загальні збори його учасників.
2. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється
виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює
поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним
зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути
обраний також і не зі складу учасників товариства.
3. Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою
відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення
дій від імені товариства встановлюються цим Кодексом, іншим
законом і статутом товариства.
4. До виключної компетенції загальних зборів учасників
товариства з обмеженою відповідальністю належить:
1) визначення основних напрямів діяльності товариства,
затвердження його планів і звітів про їх виконання;
2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його
статутного капіталу;
3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;
4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу,
створення та визначення повноважень відповідних контрольних
органів;
5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів,
розподіл прибутку та збитків товариства;
6) вирішення питання про придбання товариством частки
учасника;
7) виключення учасника із товариства;
8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення
ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Статутом товариства і законом до виключної компетенції
загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів
учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення
виконавчому органу товариства.
Черговість та порядок скликання загальних зборів
встановлюються статутом товариства і законом.
Стаття 146. Контроль за діяльністю виконавчого органу
товариства з обмеженою відповідальністю
1. Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з
обмеженою відповідальністю здійснюється у порядку, встановленому
статутом та законом.
2. Загальні збори товариства з обмеженою відповідальністю
можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за
фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу.
Порядок створення та повноваження контрольного органу
встановлюються загальними зборами учасників товариства.
3. Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю
товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його
загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом
і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка.
4. Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та
звітності товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється
статутом товариства і законом.
На вимогу будь-кого з учасників товариства може бути
проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності
товариства із залученням професійного аудитора, не пов'язаного
майновими інтересами з товариством чи з його учасниками.
Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки,
покладаються на учасника, на вимогу якого проводиться аудиторська
перевірка, якщо інше не встановлено статутом товариства.
5. Публічна звітність товариства з обмеженою відповідальністю
про результати його діяльності не вимагається, крім випадків,
встановлених законом.
Стаття 147. Перехід частки (її частини) учасника у статутному
капіталі товариства з обмеженою відповідальністю
до іншої особи
1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право
продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у
статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.
2. Відчуження учасником товариства з обмеженою
відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам
допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.
Учасники товариства користуються переважним правом купівлі
частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток,
якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не
встановлений інший порядок здійснення цього права. Купівля
здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її
частина) пропонувалася для продажу третім особам. Якщо учасники
товариства не скористаються своїм переважним правом протягом
місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її
частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом
товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її
частина) учасника може бути відчужена третій особі.
3. Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю
може бути відчужена до повної її сплати лише у тій частині, в якій
її уже сплачено.
4. У разі придбання частки (її частини) учасника самим
товариством з обмеженою відповідальністю воно зобов'язане
реалізувати її іншим учасникам або третім особам протягом строку
та в порядку, встановлених статутом і законом, або зменшити свій
статутний капітал відповідно до статті 144 цього Кодексу.
5. Частка у статутному капіталі товариства з обмеженою
відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або
правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо
статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається
лише за згодою інших учасників товариства.
Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які
не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень
статті 148 цього Кодексу.
Стаття 148. Вихід учасника із товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право
вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не
пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не
встановлений статутом.
2. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою
відповідальністю, має право одержати вартість частини майна,
пропорційну його частці у статутному капіталі товариства.
За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості
частини майна товариства може бути замінена переданням майна в
натурі.
Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом
передання права користування майном, відповідне майно повертається
учасникові без виплати винагороди.
Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що
пропорційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і
строки її виплати встановлюються статутом і законом.
3. Спори, що виникають у зв'язку з виходом учасника із
товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо
порядку визначення частки у статутному капіталі, її розміру і
строків виплати, вирішуються судом.
Стаття 149. Звернення стягнення на частину майна товариства з
обмеженою відповідальністю, пропорційну частці
учасника товариства у статутному капіталі
1. Звернення стягнення на частину майна товариства з
обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства
у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається
лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення
вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати
від товариства виплати вартості частини майна товариства,
пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або
виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення.
Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять
її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на
дату пред'явлення вимог кредиторами.
2. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному
капіталі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його
участь у товаристві.
Стаття 150. Ліквідація товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути
ліквідоване за рішенням загальних зборів його учасників, у тому
числі у зв'язку зі спливом строку, на який товариство було
створене, а також за рішенням суду - у випадках, встановлених
законом.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути
перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив.
Стаття 151. Поняття товариства з додатковою відповідальністю
1. Товариством з додатковою відповідальністю є товариство,
засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого
поділений на частки, розмір яких визначений статутом.
2. Учасники товариства з додатковою відповідальністю
солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його
зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється
статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до
вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання
банкрутом одного з учасників його відповідальність за
зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками
товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі
товариства.
3. Найменування товариства з додатковою відповідальністю має
містити найменування товариства, а також слова "товариство з
додатковою відповідальністю".
4. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються
положення цього Кодексу про товариство з обмеженою
відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і
законом.
5. Акціонерне товариство
Стаття 152. Поняття акціонерного товариства
1. Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний
капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової
номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються
акціями.
( Частина перша статті 152 в редакції Закону N 514-VI ( 514-17 )
від 17.09.2008 )
2. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми
зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за
зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з
діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.
Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках,
встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у
межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.
Гарантії захисту майнових прав акціонерів встановлюються
законом.
3. Найменування акціонерного товариства має містити його
найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.
4. Особливості правового статусу акціонерних товариств,
створених у процесі приватизації державних підприємств,
встановлюються законом.
5. Акціонерне товариство, яке здійснює публічне розміщення
акцій, зобов'язане щорічно публікувати для загального відома
річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і
збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.
( Частина п'ята статті 152 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 514-VI ( 514-17 ) від 17.09.2008 )
6. Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні
товариства та приватні товариства. Особливості правового статусу
публічних та приватних акціонерних товариств встановлюються
законом.
( Статтю 152 доповнено частиною шостою згідно із Законом N 514-VI
( 514-17 ) від 17.09.2008 )
Стаття 153. Створення акціонерного товариства
1. Акціонерне товариство може бути створене юридичними та
(або) фізичними особами, а також державою в особі уповноваженого
органу, територіальною громадою в особі уповноваженого органу.
( Частина перша статті 153 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 514-VI ( 514-17 ) від 17.09.2008 )
2. Якщо акціонерне товариство створюється кількома особами,
вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення
ними спільної діяльності щодо створення товариства.
Цей договір не є установчим документом товариства.
Договір про створення акціонерного товариства укладається в
письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами,
договір підлягає нотаріальному посвідченню.
3. Особи, що створюють акціонерне товариство, несуть
солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до
державної реєстрації товариства.
Акціонерне товариство відповідає за зобов'язаннями учасників,
пов'язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх
дій загальними зборами акціонерів.
4. Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи
може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером
усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і
опублікуванню для загального відома.
Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше
підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.
5. Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного
товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та
їхня компетенція, встановлюються законом.
Стаття 154. Статут акціонерного товариства
1. Установчим документом акціонерного товариства є його
статут.
2. Статут акціонерного товариства крім відомостей,
передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про:
розмір статутного капіталу; умови про категорії акцій, що
випускаються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість;
права акціонерів; склад і компетенцію органів управління
товариством та про порядок ухвалення ними рішень. У статуті
акціонерного товариства мають також міститися інші відомості,
передбачені законом.
Стаття 155. Статутний капітал акціонерного товариства
1. Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з
вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними
акцій.
Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір
майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не
може бути меншим розміру, встановленого законом.
2. У процесі створення акціонерного товариства його акції
підлягають розміщенню виключно серед засновників шляхом приватного
розміщення. Публічне розміщення акцій здійснюється після отримання
свідоцтва про реєстрацію першого випуску акцій.
( Частина друга статті 155 в редакції Закону N 514-VI ( 514-17 )
від 17.09.2008 )
3. Якщо після закінчення другого та кожного наступного
фінансового року вартість чистих активів акціонерного товариства
виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане
оголосити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати
відповідні зміни до статуту у встановленому порядку. Якщо вартість
чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру
статутного капіталу, встановленого законом, товариство підлягає
ліквідації.
Стаття 156. Збільшення статутного капіталу акціонерного
товариства
1. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних
зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення
номінальної вартості акцій або додаткового випуску акцій.
2. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства
допускається після його повної сплати. Збільшення статутного
капіталу товариства для покриття збитків не допускається.
3. У випадках, встановлених статутом товариства і законом,
може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання
акцій, що додатково випускаються товариством.
Стаття 157. Зменшення статутного капіталу акціонерного
товариства
1. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних
зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення
номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини
випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості.
Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства
допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у
порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства
мають право вимагати дострокового припинення або виконання
товариством відповідних зобов'язань та відшкодування збитків.
2. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства
шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така
можливість передбачена у статуті товариства.
3. Зменшення акціонерним товариством статутного капіталу
нижче від встановленого законом розміру має наслідком ліквідацію
товариства.
Стаття 158. Обмеження щодо випуску цінних паперів та щодо
виплати дивідендів
1. Частка привілейованих акцій у загальному обсязі статутного
капіталу акціонерного товариства не може перевищувати двадцяти
п'яти відсотків.
( Частину другу статті 158 виключено на підставі Закону
N 3480-IV ( 3480-15 ) від 23.02.2006 )
3. Акціонерне товариство не має права оголошувати та
виплачувати дивіденди:
1) до повної сплати всього статутного капіталу;
2) при зменшенні вартості чистих активів акціонерного
товариства до розміру, меншого, ніж розмір статутного капіталу і
резервного фонду;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Стаття 159. Загальні збори акціонерів
1. Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори
акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його
акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.
Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних
зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має
кожний акціонер, який бере участь у зборах.
2. До виключної компетенції загальних зборів акціонерів
належить:
1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна
розміру його статутного капіталу;
2) утворення та ліквідація наглядової ради та інших органів
товариства, обрання та відкликання членів наглядової ради; ( Пункт
2 частини другої статті 159 в редакції Закону N 514-VI ( 514-17 )
від 17.09.2008 )
3) затвердження річного звіту товариства; ( Пункт 3 частини
другої статті 159 в редакції Закону N 514-VI ( 514-17 ) від
17.09.2008 )
4) рішення про ліквідацію товариства.
До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства
і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних
зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення
іншим органам товариства.
3. Порядок голосування на загальних зборах акціонерів
встановлюється законом.
Акціонер має право призначити свого представника для участі у
зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний
строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого
представника у вищому органі товариства, повідомивши про це
виконавчий орган акціонерного товариства.
4. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю
не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах,
щодо:
1) внесення змін до статуту товариства;
2) ліквідації товариства, крім випадків, встановлених
законом; ( Пункт 2 частини четвертої статті 159 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 514-VI ( 514-17 ) від 17.09.2008 )
3) питань, передбачених законом, що регулює питання
створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.
( Частину четверту статті 159 доповнено абзацом згідно із Законом
N 514-VI ( 514-17 ) від 17.09.2008 )
З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів
акціонерів, які беруть участь у зборах.
5. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу
на рік.
Позачергові збори акціонерів скликаються у разі
неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин,
визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку,
якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.
Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також
умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення
акціонерів встановлюються статутом товариства і законом.
Стаття 160. Наглядова рада акціонерного товариства
1. В акціонерному товаристві може бути створена наглядова
рада акціонерного товариства, яка здійснює контроль за діяльністю
його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства.
Випадки обов'язкового створення в акціонерному товаристві
наглядової ради встановлюються законом.
2. Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється
виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом
до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані
нею для вирішення виконавчому органу товариства.
3. Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть
бути членами його виконавчого органу.
4. Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми
контролю за діяльністю його виконавчого органу.
Стаття 161. Виконавчий орган акціонерного товариства
1. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює
керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган,
визначений статутом.
Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного
товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів
і наглядової ради товариства.
Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і
наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання
їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного
товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства
і законом.
2. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути
колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор,
генеральний директор).
Стаття 162. Аудиторська перевірка
1. Акціонерне товариство, яке зобов'язане відповідно до
закону публікувати для загального відома документи, передбачені
статтею 152 цього Кодексу, повинне для перевірки та підтвердження
правильності річної фінансової звітності щорічно залучати
аудитора, не пов'язаного майновими інтересами з товариством чи з
його учасниками.
2. Аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства,
у тому числі такого, що не зобов'язане публікувати для загального
відома документи, має бути проведена у будь-який час на вимогу
акціонерів, які разом володіють не менш як десятьма відсотками
акцій.
Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності
акціонерного товариства встановлюється статутом товариства і
законом.
Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки,
покладаються на осіб, на вимогу яких проводиться аудиторська
перевірка, якщо загальними зборами акціонерів не буде ухвалене
рішення про інше.
Параграф 2. Виробничий кооператив
Стаття 163. Поняття виробничого кооперативу
1. Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян
на засадах членства для спільної виробничої або іншої
господарської діяльності, яка базується на їхній особистій
трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових
внесків. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено
участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства
також інших осіб.
2. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну
відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та
порядку, встановлених статутом кооперативу і законом.
3. Найменування кооперативу має містити його назву, а також
слова "виробничий кооператив".
4. Правовий статус виробничих кооперативів, права та
обов'язки їх членів встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
5. Особливості створення і діяльності сільськогосподарських
кооперативів можуть встановлюватися законом.
Стаття 164. Установчі документи виробничого кооперативу
1. Установчим документом виробничого кооперативу є його
статут, що затверджується загальними зборами його членів.
2. Статут виробничого кооперативу має містити крім
відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, відомості про:
розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення
пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність
за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер
і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та
їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої
трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу;
розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за
зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління
кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.
3. Кількість членів кооперативу не може бути меншою, ніж
встановлено законом.
Стаття 165. Майно виробничого кооперативу
1. Майно, що є у власності виробничого кооперативу,
поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу.
2. Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня
державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків
пайового внеску, а частину, що залишилася, - протягом року з дня
його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений
статутом кооперативу.
Порядок внесення пайових внесків членами виробничого
кооперативу встановлюється статутом кооперативу і законом.
3. Виробничий кооператив не має права випускати акції.
4. Прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його
членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок
не встановлений статутом кооперативу.
5. Майно, що залишилося після ліквідації виробничого
кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється
між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший
порядок не встановлений статутом кооперативу.
Стаття 166. Припинення членства у виробничому кооперативі і
перехід паю
1. Член виробничого кооперативу має право на вихід із
кооперативу. У цьому разі йому виплачується вартість паю або
видається майно, пропорційне розміру його паю, а також
здійснюються виплати, встановлені статутом кооперативу.
Видача паю, виплата вартості паю та інші виплати членові
кооперативу, що виходить з нього, здійснюються у порядку,
встановленому статутом кооперативу і законом.
2. Член виробничого кооперативу може бути виключений із
кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи
неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом
кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом
кооперативу і законом.
Член виробничого кооперативу, якого виключили із кооперативу,
має право на одержання паю та інших виплат, встановлених статутом
кооперативу, відповідно до частини першої цієї статті.
3. Член виробничого кооперативу має право передати свій пай
чи його частину іншому членові кооперативу, якщо інше не
встановлено статутом кооперативу і законом.
Передання паю (його частини) особі, яка не є членом
виробничого кооперативу, допускається лише за згодою кооперативу.
У цьому разі інші члени кооперативу користуються переважним правом
купівлі такого паю (його частини). Порядок відчуження паю чи його
частини іншому членові кооперативу або третій особі встановлюється
статутом кооперативу і законом.
4. У разі смерті члена виробничого кооперативу його
спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо інше не
встановлено статутом кооперативу. За відмови прийняти спадкоємців
у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям вартість паю
померлого члена кооперативу.
5. Звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу
за його власними зобов'язаннями допускається лише у разі
недостатності у нього іншого майна у порядку, встановленому
статутом кооперативу і законом.
6. У разі звернення заставодержателем стягнення на пай члена
виробничого кооперативу, що переданий у заставу, застосовуються
положення частини третьої цієї статті.
Підрозділ 3
УЧАСТЬ ДЕРЖАВИ, АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ,
ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД У ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ
Глава 9
ПРАВОВІ ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ, АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ,
ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД У ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ
Стаття 167. Правові форми участі держави у цивільних
відносинах
1. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з
іншими учасниками цих відносин.
2. Держава може створювати юридичні особи публічного права
(державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в
порядку, встановлених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та
законом.
3. Держава може створювати юридичні особи приватного права
(підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на
загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 168. Правові форми участі Автономної Республіки Крим
у цивільних відносинах
1. Автономна Республіка Крим діє у цивільних відносинах на
рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
2. Автономна Республіка Крим може створювати юридичні особи
публічного права (навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку,
встановлених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законом.
3. Автономна Республіка Крим може створювати юридичні особи
приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в
їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено
законом.
Стаття 169. Правові форми участі територіальних громад у
цивільних відносинах
1. Територіальні громади діють у цивільних відносинах на
рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
2. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи
публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади тощо)
у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України
( 254к/96-ВР ) та законом.
3. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи
приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в
їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено
законом.
Глава 10
ОРГАНИ ТА ПРЕДСТАВНИКИ, ЧЕРЕЗ ЯКИХ ДІЮТЬ ДЕРЖАВА,
АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ, ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ У
ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ
Стаття 170. Органи, через які діє держава у цивільних
відносинах
1. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки
через органи державної влади у межах їхньої компетенції,
встановленої законом.
Стаття 171. Органи, через які діє Автономна Республіка Крим
у цивільних відносинах
1. Автономна Республіка Крим набуває і здійснює цивільні
права та обов'язки через органи влади Автономної Республіки Крим у
межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Стаття 172. Органи, через які діють територіальні громади у
цивільних відносинах
1. Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні
права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах
їхньої компетенції, встановленої законом.
Стаття 173. Представники держави, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад
1. У випадках і в порядку, встановлених законом, іншими
нормативно-правовими актами, від імені держави, Автономної
Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями
можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної
влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого
самоврядування.
Глава 11
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗОБОВ'ЯЗАННЯМИ ДЕРЖАВИ, АВТОНОМНОЇ
РЕСПУБЛІКИ КРИМ, ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД
Стаття 174. Відповідальність за зобов'язаннями держави
1. Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном,
крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено
стягнення.
Стаття 175. Відповідальність за зобов'язаннями територіальних
громад
1. Територіальні громади відповідають за своїми
зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до
закону не може бути звернено стягнення.
Стаття 176. Розмежування відповідальності за зобов'язаннями
держави, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад та створених ними
юридичних осіб
1. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади
не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб,
крім випадків, встановлених законом.
2. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою
Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями
відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних
громад.
3. Держава не відповідає за зобов'язаннями Автономної
Республіки Крим і територіальних громад.
4. Автономна Республіка Крим не відповідає за зобов'язаннями
держави і територіальних громад.
5. Територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями
держави, Автономної Республіки Крим та інших територіальних
громад.
Розділ III
ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
Глава 12
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
Стаття 177. Види об'єктів цивільних прав
1. Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та
цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт,
послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності,
інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Стаття 178. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав
1. Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або
переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва
чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного
обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від
фізичної чи юридичної особи.
2. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у
цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного
обороту), мають бути прямо встановлені у законі.
Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним
учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті
допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено
оборотоздатні), встановлюються законом.
Глава 13
РЕЧІ. МАЙНО
Стаття 179. Поняття речі
1. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть
виникати цивільні права та обов'язки.
Стаття 180. Тварини
1. Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них
поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених
законом.
2. Правила поводження з тваринами встановлюються законом.
3. Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути
предметом цивільного обороту лише у випадках та порядку,
встановлених законом.
Стаття 181. Нерухомі та рухомі речі
1. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать
земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній
ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни
їх призначення.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні
та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а
також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.
2. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у
просторі.
Стаття 182. Державна реєстрація прав на нерухомість
1. Право власності та інші речові права на нерухомі речі,
обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають
державній реєстрації.
2. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо
нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який
зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані
права в порядку, встановленому законом.
3. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або
правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від
надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.
4. Порядок проведення державної реєстрації прав на
нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Стаття 183. Речі подільні та неподільні
1. Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її
цільового призначення.
2. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її
цільового призначення.
Стаття 184. Речі, визначені індивідуальними або родовими
ознаками
1. Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона
наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж
інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.
Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.
2. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки,
властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою,
мірою.
Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
Стаття 185. Речі споживні та неспоживні
1. Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її
використання знищується або припиняє існувати у первісному
вигляді.
2. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового
використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд
протягом тривалого часу.
Стаття 186. Головна річ і приналежність
1. Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і
пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.
2. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не
встановлено договором або законом.
Стаття 187. Складові частини речі
1. Складовою частиною речі є все те, що не може бути
відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення.
2. При переході права на річ її складові частини не
підлягають відокремленню.
Стаття 188. Складні речі
1. Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу
використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю
(складна річ).
2. Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі
її складові частини, якщо інше не встановлено договором.
Стаття 189. Продукція, плоди та доходи
1. Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється,
добувається, одержується з речі або приноситься річчю.
2. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо
інше не встановлено договором або законом.
Стаття 190. Майно
1. Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ,
сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
2. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права
визнаються речовими правами. ( Статтю 190 доповнено частиною
другою згідно із Законом N 3201-IV ( 3201-15 ) від 15.12.2005 )
Стаття 191. Підприємство як єдиний майновий комплекс
1. Підприємство є єдиним майновим комплексом, що
використовується для здійснення підприємницької діяльності.
2. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу
входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи
земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар,
сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на
торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не
встановлено договором або законом.
3. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.
4. Підприємство або його частина можуть бути об'єктом
купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.
Стаття 192. Гроші (грошові кошти)
1. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за
номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця
України - гривня.
2. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у
випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 193. Валютні цінності
1. Види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок
вчинення правочинів з ними встановлюються законом.
Глава 14
ЦІННІ ПАПЕРИ
Стаття 194. Поняття цінного паперу
1. Цінним папером є документ встановленої форми з
відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове
право і визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила
(видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з
умовами його розміщення, а також можливість передачі прав, що
випливають з цього документа, іншим особам.
( Частина перша статті 194 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3480-IV ( 3480-15 ) від 23.02.2006 )
2. До особи, яка набула право власності на цінний папір,
переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються.
Стаття 195. Групи та види цінних паперів
1. В Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи
цінних паперів:
1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному
капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні
емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді
дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;
2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і
передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк
кошти відповідно до зобов'язання;
3) похідні цінні папери, механізм розміщення та обігу яких
пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку,
встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або)
товарних ресурсів; ( Пункт 3 частини першої статті 195 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 3480-IV ( 3480-15 ) від 23.02.2006 )
4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому
держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.
Законом можуть визначатися також інші групи цінних паперів.
2. Види цінних паперів та порядок їх обігу встановлюються
законом.
3. Цінні папери можуть існувати в документарній та
бездокументарній формі відповідно до закону.
( Частина третя статті 195 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3480-IV ( 3480-15 ) від 23.02.2006 )
Стаття 196. Вимоги до цінного паперу
1. Обов'язкові реквізити цінних паперів, вимоги щодо форми
цінного паперу та інші необхідні вимоги встановлюються законом.
2. Документ, який не містить обов'язкових реквізитів цінних
паперів і не відповідає формі, встановленій для цінних паперів, не
є цінним папером.
Стаття 197. Передання прав за цінним папером
1. Права, посвідчені цінним папером, можуть належати:
1) пред'явникові цінного паперу (цінний папір на
пред'явника);
2) особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір);
3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити
ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу
уповноважену особу (ордерний цінний папір).
2. Законом може бути виключена можливість розміщення цінних
паперів визначеного виду як іменних, або як ордерних, або як
паперів на пред'явника.
( Частина друга статті 197 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3480-IV ( 3480-15 ) від 23.02.2006 )
3. Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером
на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.
4. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у
порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії).
Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає
лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її
невиконання.
5. Права за ордерним цінним папером передаються шляхом
вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту).
Індосант відповідає за існування та здійснення цього права.
За передавальним написом (індосаментом), вчиненим на цінному
папері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права
за цінним папером (індосата), переходять усі права, посвідчені
цінним папером. Індосамент може бути бланковим (без зазначення
особи, якій має бути здійснене виконання) або ордерним (із
зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене
виконання). Індосамент може бути обмежений тільки дорученням
здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих
прав індосату. У цьому разі індосат виступає як представник.
Стаття 198. Виконання за цінним папером
1. Особа, що розмістила (видала) цінний папір, та особи, що
індосували його, відповідають перед її законним володільцем
солідарно. У разі задоволення вимоги законного володільця
ордерного цінного паперу про виконання посвідченого цим папером
зобов'язання однією або кількома особами з числа тих, хто
зобов'язався за цінним папером, вони набувають право зворотної
вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним
папером.
( Частина перша статті 198 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 3480-IV ( 3480-15 ) від 23.02.2006 )
2. Відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним
папером, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на
його недійсність не допускається.
Володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного
паперу має право пред'явити особі, яка передала йому папір, вимоги
про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим папером, та
про відшкодування збитків.
Глава 15
НЕМАТЕРІАЛЬНІ БЛАГА
Стаття 199. Результати інтелектуальної, творчої діяльності
1. Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші
об'єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права
та обов'язки відповідно до книги четвертої цього Кодексу та інших
законів.
Стаття 200. Інформація
1. Інформацією є документовані або публічно оголошені
відомості про події та явища, що мали або мають місце у
суспільстві, державі та навколишньому середовищі.
2. Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення
порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди,
завданої такими правопорушеннями.
3. Порядок використання інформації та захисту права на неї
встановлюється законом.
Стаття 201. Особисті немайнові блага
1. Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним
законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова
репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної,
художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які
охороняються цивільним законодавством.
2. Відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) життя і
здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються найвищою соціальною цінністю.
Розділ IV
ПРАВОЧИНИ. ПРЕДСТАВНИЦТВО
Глава 16
ПРАВОЧИНИ
Параграф 1. Загальні положення про правочини
Стаття 202. Поняття та види правочинів
1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або
припинення цивільних прав та обов'язків.
2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи
багатосторонніми (договори).
3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може
бути представлена однією або кількома особами.
Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для
особи, яка його вчинила.
Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших
осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з
цими особами.
4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох
або більше сторін.
5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів,
застосовуються загальні положення про зобов'язання та про
договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або
суті одностороннього правочину.
Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для
чинності правочину
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим
актам цивільного законодавства, а також моральним засадам
суспільства.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг
цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових
наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може
суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи
непрацездатних дітей.
Стаття 204. Презумпція правомірності правочину
1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не
встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення
1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі.
Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не
встановлено законом.
2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова
письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін
засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
3. У випадках, встановлених договором або законом, воля
сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Стаття 206. Правочини, які можуть вчинятися усно
1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються
сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які
підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній
реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової
форми має наслідком їх недійсність.
2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на
підставі усного правочину з другою стороною, видається документ,
що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.
3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій
формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не
суперечить договору або закону.
Стаття 207. Вимоги до письмової форми правочину
1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,
якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у
листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,
якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного
або іншого технічного засобу зв'язку.
2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,
якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами,
уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю,
законом або іншими актами цивільного законодавства, та
скріплюється печаткою.
3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного
відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого
копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога
власноручного підпису допускається у випадках, встановлених
законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою
згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога
їхніх власноручних підписів.
4. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою
не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину
у її присутності підписує інша особа.
Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується
нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка
має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням
причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка
його вчиняє.
Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не
вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений
відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання,
проживання або лікування особи, яка його вчиняє.
Стаття 208. Правочини, які належить вчиняти у письмовій формі
1. У письмовій формі належить вчиняти:
1) правочини між юридичними особами;
2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім
правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;
3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у
двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206
цього Кодексу;
4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова
форма.
Стаття 209. Нотаріальне посвідчення правочину
1. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає
нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом
або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається
відповідно до Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і
послуг за державні кошти" ( 1490-14 ), на вимогу замовника
підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.
2. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом
або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на
вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в
якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
3. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише
такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим
статтею 203 цього Кодексу.
4. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин
з її участю може бути нотаріально посвідчений.
( Стаття 209 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2664-IV
( 2664-15 ) від 16.06.2005 )
Стаття 210. Державна реєстрація правочину
1. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках,
встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його
державної реєстрації.
2. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію,
порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів
встановлюються законом.
Стаття 211. Місце вчинення правочину
1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:
1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце
вираження волі сторони;
2) місце вчинення дво- або багатостороннього правочину
встановлюється відповідно до статті 647 цього Кодексу.
Стаття 212. Правочини, щодо яких правові наслідки
пов'язуються з настанням певної обставини
1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити
настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої
невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).
2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити
припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо,
настане вона чи ні (скасувальна обставина).
3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала
сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що
настала.
4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона,
якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.
Стаття 213. Тлумачення змісту правочину
1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною
(сторонами).
2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити
рішення про тлумачення змісту правочину.
3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове
для всього змісту правочину значення слів і понять, а також
загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.
Якщо буквальне значення слів і понять, а також
загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не
дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст
встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі
змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї
статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка
вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст
попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами,
звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового
договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Стаття 214. Відмова від правочину
1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право
відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо
такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права
підлягають захисту.
2. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин,
мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках,
передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі,
якщо його умови повністю ними виконані.
3. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в
якій було вчинено правочин.
4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються
законом або домовленістю сторін.
Параграф 2. Правові наслідки недодержання сторонами при
вчиненні правочину вимог закону
Стаття 215. Недійсність правочину
1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент
вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені
частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього
Кодексу.
2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена
законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого
правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин
може бути визнаний судом дійсним.
3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом,
але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його
дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може
бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину
1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім
тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана
повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на
виконання цього правочину, а в разі неможливості такого
повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні
майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість
того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій
стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони
підлягають відшкодуванню винною стороною.
3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою
цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі
умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів
недійсних правочинів.
4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які
встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.
5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного
правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного
правочину з власної ініціативи.
Стаття 217. Правові наслідки недійсності окремих частин
правочину
1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком
недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна
припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього
недійсної частини.
Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо
письмової форми правочину
1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка
встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім
випадків, встановлених законом.
Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або
оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими
доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення
суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.
2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його
недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми,
укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона
підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий
правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.
Стаття 219. Правові наслідки недодержання вимоги закону про
нотаріальне посвідчення одностороннього
правочину
1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне
посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде
встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його
вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала
обставина, яка не залежала від її волі.
Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про
нотаріальне посвідчення договору
1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про
нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору,
що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або
часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його
нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.
У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не
вимагається.
Стаття 221. Правові наслідки вчинення правочину малолітньою
особою за межами її цивільної дієздатності
1. Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її
цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками
(усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або
опікуном.
Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про
його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій
стороні.
2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним.
На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий
правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на
користь малолітньої особи.
3. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з
повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути
особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона
одержала за таким правочином від малолітньої особи.
4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки,
завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення
правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони.
Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані
повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у
натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі -
відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент
відшкодування.
